То був Шаралла, який зі своїми трьома товаришами піднявся нагору, щоб заступити на даремну варту в горішній касарні.
Розділ п'ятий
Тільки-но перші промені світанку ледь просочилися крізь шорстке листя смоківниці в кінці виноградника, Мауро Мортара, який сидів під нею, притулившись спиною до стовбура, насупився, витягнув руки і випростав спину з глухим буркотінням; потім розтягнувсь у довгому позіханні й розслабився, заплющивши очі, ніби намагаючись повернутись у теплу темряву сну; але почув, як десь на далекому дворі заспівав півень, йому відповів інший, ще більше — здалеку; почув тріпотіння крил зовсім близько і струсив із себе сон. Троє мастифів, що лежали під деревом навколо нього, дивились на Мауро вологими, пильними очима, з любов'ю махаючи хвостами. Але господар зиркнув на них спідлоба, роздратований тим, що вони бачили його сплячим; потім глянув на свої закляклі ноги, розкинуті на глинистому ґрунті виноградника, скинув з плечей вовняний кобеняк, протер водянисті очі тильними боками долонь; нарешті із сумки, що висіла на гілці, видобув три окрайці сухого хліба і кинув їх у пащу тваринам; повільно піднявся на ноги і, повісивши кобеняк на дерево, а рушницю на плече, оспало рушив через виноградник.
Він більше не міг чувати цілу ніч; о певній годині Мауро крадькома, наче хтось міг це помітити, йшов і вкладався поспати під тією смоківницею; тільки трохи, казав він собі, але з дня у день йому щораз важче було прокидатися. Ноги його були вже не ті, що колись, навіть рука не була такою твердою, як раніше.
Ах, його чудовий виноградник! Можливо, вино цього року він ще питиме, але вино наступного? Він знизав плечима, ніби кажучи: «Та, зрештою…», і знову позіхнув назустріч першим променям, яким, схоже, шкода було будити землю до трудів. Він подивився на безкраї простори полів, з яких повільно спадала остання пелена нічної тіні; потім повернувсь і глянув на тьмяно-синє, затягнуте імлою море, яке видніло крізь колючі агави і м'ясисті сірувато-зелені покручені стебла опунцій, що виринали із сірого серпанку. Щербатий місяць, що зійшов пізно вночі, усе ще стримів посеред неба, заскочений зненацька днем, і вже згасав у різкому світлі перших променів сонця. Посеред цієї легкої завіси білуватого серпанку де-не-де на полях диміли печі, у яких спалювали мигдалеве лушпиння, і в нерухомому повітрі дим цей здіймався просто до неба.
Утім, останні два дні Мауро Мортара був не такий похмурий. Він все ще позирав на віллу лихим поглядом, але потім, згадавши, що Фламініо Сальво щоранку о тій самій годині виїжджає каретою до Джірдженті або до Порто-Емпедокле і не повертається до пізнього вечора, зітхнув з полегшенням.
Немов йому легше було дивитись на обійстя, коли він знав, що того там немає. Авжеж, там залишалися зі слугами його дружина і донька; але дружина, бідна божевільна, була тиха й нешкідлива; а донька… — це здавалося неможливим! — хоч вона й була донькою цього «безвірника», не була лихою, ні, навпаки…
І Мауро мимоволі озирнувся, щоб подивитись, чи донна Діанелла вже на винограднику.
За тих кілька днів у Вальсанії вона майже цілковито відновила сили, вставала рано-вранці, чекала, поки батько вирушить у кареті, приходила до нього на виноградник і розпитувала багато про що із сільського життя: про оливкові дерева, про те, як за ними доглядають, про шовковицю, яка в березні наливається новою кров'ю, а коли закохується і хоче пускати паростки, то стає м'якою, мов тісто; потім зупинялась у затінку крони самотньої сосни там, де плато нависає над морем, і дивилася, як ген далеко за обрієм сходить сонце над пагорбами Крокки, які, спочатку свинцево-сині, відтак поступово стають лазуровими, майже невагомими й тендітними. Першою щоранку вкривалася на сонці позолотою саме ця сосна, що велично вимальовувалася на тлі суворої, густої синяви моря і м'якої, порожнистої блакиті неба.
За тих кілька днів Діанелла домоглася неймовірного: ведмедя було приручено. Вираз обличчя, м'яка, але гордовита шляхетність постави, смутна ніжність погляду та усмішки, лагідність голосу зробили диво, дозволивши їй поступово та невимушено наблизитись до Мауро й перемогти норовисту шорсткість старого дикуна.
Коли вона говорила, в її голосі та погляді іноді з'являлося якесь раптове помутніння, ніби душа її відлітала услід за якимсь словом і линула кудись далеко, бозна-куди; тоді, ще не оговтавшись, вона знічено запитувала: «То про що ми говорили?» — і посміхалася, бо сама не могла пояснити, що з нею сталося. Часто також, за найменшого грубого доторку до реальності, на неї раптом сходив переляк, або, радше, виникало враження, ніби навколо неї згущується якась холодна тінь, і вона злегка супилася. Але дівчина тут же стирала цей мимовільний недовірливий порух ще однією ніжною усмішкою й підносилась духом, а очі її ставали великими й веселішали.