«Чому хтось мав би завдавати мені болю? — здавалось, говорила вона сама собі. — Хіба я не йду назустріч життю довірливо і спокійно?»
Довірливість випромінювала з кожного її вчинку, з кожного погляду — і зачаровувала. Навіть ті три люті Мортарині мастифи щоразу раділи їй! Вони теж по черзі озирались у бік вілли, ніби чекали на неї. А Мауро, щоб не відходити надто далеко, затримувався і оглядав той чи той пагін. Мов ревно стережені скарби, показував він Діанеллі мало не кожне гроно і супився, радіючи її похвалам та жвавим вигукам здивування:
— Ого, скільки їх тут!
— Важкеньке, еге ж? А цей пагін, дивіться-но…
— Дерево… воно схоже на дерево!
— А тут, тут…
— О, тут більше винограду, ніж листя! Як витримує ця лоза стільки винограду?
— Якщо погода не завадить…
— Ото було б шкода! А ця що? — питала вона, побачивши якийсь пагін лози на землі. — Це вітер її збив? A-а, її, мабуть, ще треба підв'язати…
Або, зайшовши ще далі:
— А це що? Дика лоза? Тільки-но щеплена, зрозуміло. Як гарно… Ах, життя все ж таки чудове!
І в її голосі відчувалась радість від чистого повітря і сонячного світла — та сама радість, яка бринить у співі жайворонків.
На цей день Мауро пообіцяв їй візит до генералової «зали», до його «святилища свободи». Але раптом собаки нашорошили вуха, а потім один за одним, не гавкаючи, кинулись до стежини нижче від виноградинка, на краю яру.
— Доне Ма'! Доне Ма'! — пролунав невдовзі схвильований голос.
Мауро впізнав голос Леонардо Кости, свого приятеля з Порто-Емпедокле, і покликав собак до себе.
— Сюди, Скампірро! Сюди, Невло! До мене, Турку!
Але собаки теж впізнали Косту й зупинились на краю виноградинка, махаючи до нього зверху хвостами.
Надійшов Мауро.
— Де хазяїн? Поїхав? — відразу запитав його засапаний Леонардо Коста.
Був то кремезний чоловік з рудою бородою і рудим кучерявим волоссям, засмаглим обличчям та вигорілими від сірчаного пилу очима. У вухах він носив золоті кільця, а на голові мав пом'яту білу шапчину, всю запорошену і з плямами поту. Він прибіг з Порто-Емпедокле берегом, вздовж залізничної колії.
— Не знаю, — похмуро відповів Мауро.
— Будь ласка, скажіть йому, щоб він зачекав, бо я маю з ним поговорити про дещо серйозне.
Мауро похитав головою.
— Біжіть, ви ще встигнете… Що сталося?
Леонардо Коста, пускаючись бігти, гукнув йому:
— Біда! Велика біда на сірчаних копальнях!
— Чорт би його побрав разом з копальнями! — пробурчав про себе Мауро.
Фламініо Сальво саме спускався сходами вілли, щоб сісти в приготований повіз, коли на стежині із західного боку, з-поміж оливкових дерев, вигулькнув Леонардо Коста з криком:
— Стій! Стій!
— Хто це? Що це? — спитав Сальво, аж підскочивши.
— Цілую руки вашій милості, — сказав засапаний і геть спітнілий Коста, знімаючи шапчину і підходячи до нього. — Я вже більше не можу… Я хотів прийти сьогодні ввечері… але врешті…
— Що врешті? Що таке? Що з тобою? — різко перебив його Сальво.
— В Араґоні та в Комітіні страйкують всі копачі сірки! — заявив Коста.
Фламініо Сальво кинув на нього холодний похмурий погляд, пригладжуючи довгі сиві бакенбарди, які разом із позолоченими окулярами робили його схожим на дипломата, і презирливо промовив:
— Мені це відомо.
— Так, ласкавий пане. Але вчора пізно ввечері, — вів далі Коста, — до Порто-Емпедокле прийшли люди з Араґони й розповіли, що вчора цілий день там було стовпотворіння…
— Сірчаники?
— Так, пане: відбійники, підсобні робітники, грубники, візники, вагарі — усі! Вони навіть обірвали телеграфний дріт. Кажуть, що вони штурмували дім мого сина, і Ауреліо опирався, як міг…
Фламініо Сальво в цю мить обернувся і притьмом зазирнув у вічі Діанеллі, яка саме підійшла до екіпажа.
Цей його дивний погляд, спрямований посеред розмови на доньку, збив Косту з пантелику, і він також обернувся й подививсь на «паняночку», як він її називав. Та з блідої враз стала багряною, а потім одразу ж знову пополотніла.
— І що? — сердито вигукнув Фламініо Сальво.
— Як вам сказати, ласкавий пане, — відповів Коста сконфужено. — Просто біда, солдатів немає, околиця в їхніх руках. Тільки два карабінери, сержант і комісар поліції… Що вони можуть вдіяти?