— А-а, — сказала донна Сара, — то у нього є ще одна сестра?
— Аякже! — відповів Коста, припиняючи поклони, якими він супроводжував кожен титул Велли, — донна Роза, найстарша з них усіх, дружина — (він знову вклонився) — командора Франческо Велли, який нині велике цабе в залізничному управлінні. Хіба то не він провів ту лінію, від Джірдженті до Порто-Емпедокле? Танцюй, кумасю, поки музика грає! Сотні тисяч лір, сестро, гроші черпав відрами, наче це пісок… Два мости і чотири тунелі… То там гілку розширить, то тут колію навпростець потягне… А потім ще підряди на інші лінії… Усе його багатство звідти, правда, доне Козмо? Ми ж знаємо!
— А що там було з гарбузами? — ще раз спитала донна Сара.
Кості довелося з подробицями розповісти їй знамениту історію про гарбузи; і донна Сара віддячила йому якнайбурхливішими вигуками здивування, жаху й захоплення, на які тільки здатна сільська говірка, час від часу плескаючи в долоні, щоб струснути дона Козмо, який вже чув цю історію і тому знову впав у свою звичайну філософську летаргію. Нарешті він прийшов до тями, але не розплющив очей, а лиш простягнув вперед руку і промовив:
— Однак…
— А, так! — рішуче вигукнув Коста, б'ючи себе обома руками в груди. — Все по совісті, бо одна душа у нас перед Богом, і я мушу сказати правду. Але мій син, о-о, доне Козмо, — (і Коста підняв руку, з'єднавши вказівний і великий пальці, ніби щось зважуючи) — усі сини є синами, та він найкращий! взірець для всіх! ще коли вчився, завжди був перший! Тільки-но дістав диплом, одразу ж взяв участь у конкурсі на стипендію за кордоном… Було там, сестро, понад чотириста молодих інженерів з усіх куточків Італії: усіх їх, усіх він поклав на лопатки! І чотири роки був у від'їзді — Парижі, Лондоні, Бельгії, Австрії. Тільки-но він повернувся до Рима, то й оком не змигнув, як уряд тут же дав йому роботу в Корпусі гірничих інженерів і відправив його на Сардинію, в Іґлезіас, і там він намалював кольорову карту одної гори… на Саррубасі… чи як його там… та ні, Саррабусі, так, точно, на Саррабусі (там, на Сардинії, така чудернацька говірка), тобто зробив таку роботу, від якої, моя сестро, аж голова обертом іде. Пробув він там недовго, рік чи трохи більше, тому що одна французька компанія, одна з тих, що… гроші гребуть лопатами… побачивши цю карту, аж рота роззявила. Я кажу це не тому, що він мій син; але усіх інженерів, тут і за кордоном, він їх усіх за пояс заткне! Ну ось. І та французька фірма каже йому: ось гроші, синку, бери скільки хочеш. Ауреліо завагався — погоджуватись чи ні, тоді приїхав сюди у відпустку — то було, мабуть, шість чи сім місяців тому — порадитися зі мною і з патроном, своїм благодійником, якого він поважає, як другого батька, і правильно робить! Патрон йому це відраджував, казав, щоб він не погоджувався, бо хотів взяти його до себе, — розумієте? — щоб він доглядав за його сірчаними копальнями в Араґоні та Комітіні. Ми ж кажемо: мені багато не треба, зайве мені шкодить… Тому він погодився, але собі на шкоду, слово честі! І при цьому всьому, тепер… тепер він маріонетка, розумієте?.. Господи Боже!
Леонардо Коста підняв руку, підвівся, шморгнув носом, похитав головою і взяв зі стільця свою білу шапчину. Йому вже треба було йти, але щоразу, коли він заводив мову про свого взірцевого сина, незрівнянну опору його родини, він не міг зупинитися.
— Цілую ручки, доне Козмо, мушу вже тікати. Донно Capo, ваш найпокірніший слуга.
— О, та зачекайте! — вигукнула вона, вдаючи, що згадала про свій намір, коли розмова закінчилася. — Може, ковточок кави…
— Ні, ні, дякую, — відмахнувся Коста. — Я дуже поспішаю!
— П'ять хвилин! — сказала донна Сара, піднявши руки в жесті, що означав: «Світ від цього не розвалиться!»
І рушила з місця. Коста знову сів і зітхнув, звертаючись до дона Козмо: