— Є одна лиха жінка, доне Ко', заздрісниця, яка вже деякий час намагається розсварити мого сина і дона Фламініо; я знаю це!
Донна Сара застигла на порозі; вона обернулася, примружила очі, зморщила ніс і спитала, кивнувши головою:
— І хто це?
— Не примушуйте мене переказувати чутки, люба донно Capo! — вигукнув Коста. — Я вже й так забагато наговорив!
Але донна Сара Алаїмо вже й так зрозуміла, яку лиху жінку він мав на увазі, і вийшла, вигукуючи зі зведеними догори руками:
— Що за світ! Що за люди!
Того ранку Діанелла не поспішала до Мауро на виноградник. Суворий, гнівний погляд батька, коли Коста говорив про небезпеку, яка загрожувала його синові в Араґоні, миттєво нагадав їй інший його погляд, багато років тому, коли помер її молодший брат, а мати збожеволіла.
Їй було тоді одинадцять років. І більше, ніж смерть брата, більше, ніж жахливе нещастя матері, в її душі закарбувалося незабутнє враження від того сповненого ненависті погляду, який батько кинув на неї — ще геть несвідому себе, невпевнену, загублену між забавами і скорботою — у відчаї своєї жалоби:
«Краще б померла ти, а не він», — виразно говорив їй цей погляд.
Отак. Саме так. І Діанелла тепер добре розуміла, чому батько, не вагаючись ні хвилини, віддав би її життя в обмін на життя брата.
Уся турбота, ласка, пестощі та подарунки, якими він згодом закидав її, вже не змогли розтопити в глибині її душі ту кригу, у якій застиг і затвердів той його погляд. Вона часто сама себе ганьбила за це, відчуваючи, що тепло батькової любові більше не спроможне проникнути в неї, бо крижина ця інстинктивно відштовхувала його.
Навіщо він далі так завзято працював? Навіщо йому було накопичувати стільки статків? Звичайно, не заради неї, а через спонтанну, всеохопну потребу власної натури; щоб панувати над усіма, щоб його боялися і поважали; або, можливо, ще й для того, щоб забутися в роботі і по-своєму помститися за лиху долю, яка його спіткала. Але в моменти гніву (як ото недавно), втоми чи недовіри він відкрито давав зрозуміти, що всі його зусилля і старання, та й саме життя більше не мають для нього ніякого сенсу, адже він втратив спадкоємця імені, того, хто міг би перебрати його владу і статки.
Переконавшись у цьому, Діанелла, хоч і не могла навіть уявити свого життя без усієї тієї розкоші, яка її оточувала, уже певний час почала відчувати потаємну неприязнь до батькового багатства, єдиною спадкоємицею якого колись (якомога пізніше!) вона стане попри її волю і без жодного для неї задоволення. Скільки разів, коли бачила його втомленим і роздратованим, вона хотіла крикнути йому: «Годі! Облиш! Навіщо ти стільки всього нагромаджуєш, якщо це однаково закінчиться нічим?» І ще більше, набагато більше хотілося б їй крикнути йому в лице, якби вона могла своєю душею прямо достукатися до душі батька, не ворушачи губами й не чуючи вухами.
З того, що вона змогла вловити своєю тонкою інтуїцією і побачити своїми мовчазними пильними очима, а також з деяких розмов, які вона мимоволі почула, вона вже знала, що батькове багатство, якщо не зовсім нечесно здобуте, то все ж забрало у цих краях чимало жертв. Жорстокою до нього була доля, жорстокою була і його помста цій долі. Він хотів забрати собі все, все тримати в руках: і сірчані родовища, і землі, і фабрики, і торгівлю, і промисловість усієї провінції. Навіщо ж було звалювати на її тендітні плечі — на плечі доньки… так, любленої, але не улюбленої, адже вона залишилась одна, — тягар усіх тих багатств, які багато хто, можливо, потайки проклинав і які, безумовно, не принесуть їй щастя? Донедавна Діанелла обманювала себе, що батько залишить їй свободу вибору, що він сам допоможе їй у цьому виборі, проявивши ласкаве ставлення до того, хто ще хлопчиком врятував йому життя. Смаглявий, немов вилитий з бронзи, з кучерявим чорним волоссям і рішучими, серйозними очима, Ауреліо Коста вперше з'явився перед нею, коли йому було тринадцять років; потім він довгий час був для неї та її молодшого брата товаришем по іграх. Усі троє вони, діти, тоді не розуміли, яка між ними різниця. Однак після смерті її молодшого брата Ауреліо поступово ставав із нею дедалі сором'язливішим й обережнішим. Він більше не хотів бавитися, як раніше, дуже виріс, голос його змінився; хлопець серйозно взявся за науку, — їй тоді було не більше дванадцяти років — і вона задовольнялася тим, що мовчки спостерігала за його навчанням, вдаючи, що теж вчиться; вряди-годи Діанелла підходила до нього навшпиньках і смикала ззаду за волосся. У вісімнадцять років Ауреліо поїхав вступати на інженерний факультет університету Палермо. Без нього дім багато місяців здавався їй порожнім. Цю свою першу самотність дівчина відчувала так, ніби провела нескінченну зиму, притулившись чолом до віконної шибки, по якій, мов сльози, стікали краплі дощу, а до скла прилипло кілька вцілілих мух, мертвих від холоду, і вона скидала їх пальцем, ледве торкнувшись. Можливо, саме відтоді її чоло, через цей дотик замерзлої шибки, було немов вічно вкрите памороззю. Але яка ж то була радість, коли по закінченні навчального року він повернувсь! Весь той щасливий час вона була такою жвавою і сповненою радості, що, тільки-но Ауреліо поїхав, батько відкликав її вбік і, повільно й лагідно пестячи доньчине волосся, дав зрозуміти, що їй варто стримуватися, бо колишній її товариш по забавах тепер став юнаком, якому вона більше не повинна казати «ти». Сама не знаючи чому, вона тоді спалахнула на виду: о Боже, що ж тепер робити, казати йому «ви»? Невже це вже не той самий Ауреліо? Ні, то вже не був той самий Ауреліо, навіть для неї; і Діанелла щораз більше усвідомлювала це з кожним роком, коли він повертався, аж поки, отримавши диплом, той висловив намір подати заяву на отримання стипендії за кордоном. Так, він був уже не той; натомість вона… так, устами вона казала