пане Ауреліо, але очима далі говорила йому «ти». Перед від'їздом до Парижа він прийшов подякувати своєму благодійникові, заприсягтися у вічній вдячності; хлопець ледве знав, що їй сказати, ледве наважувався глянути на неї, можливо, навіть не помічав ні блідості її обличчя, ні тремтіння її рук. І все ж вона не впала у зневіру, а, навпаки, відчула ще більшу впевненість у своєму зміцнілому почутті, хоча щодо нього не була настільки ж певна. Діанелла забобонно вірила, що він — її доля. Після його від'їзду вона не раз чула, як батько говорив про виняткову вартісність цього юнака, про те, яке прекрасне майбутнє його чекає, і хвалив себе за те, що він зробив для нього, за те, що ставився до нього, як до рідного сина. Звичайно, розмови ці ще дужче підживили в її серці потаємний вогонь, і в ній зажевріла надія, що батько, втративши єдиного сина і майже сам створивши собі іншого, — і йому він, зрештою, завдячував своїм життям — волів би, щоб саме Ауреліо, а не хтось чужий одного дня отримав його багатство і його доньку. Вона ще більше зміцнилася в цій надії кілька місяців тому, коли Ауреліо, повернувшись з Сардинії, заступив на посаду директора батькового сірчаного заводу. Дівчина не бачила його, відколи той поїхав до Парижа. Живучи серед марної пишноти, вона відчувала пригнічення через своє нікчемне життя в старовинному Джірдженті; хоч життя її не було таким уже беззмістовним, та все ж вона знемагала від нудьги в безутішній порожнечі довгих днів, з неодмінними візитами трьох-чотирьох знайомих родин, що змагалися між собою за її прихильність і довіру. Діанелла була чимось на кшталт місцевої королеви, вислуховувала ті самі дотепи тих самих елегантних молодиків, що отупіли в убогому й обмеженому провінційному середовищі. І вона аж стрепенулася, побачивши його, такого мужнього і впевненого в собі. Однак радість від того, що вона знову побачила Ауреліо, негайно затьмарив прихід Ніколетти Спото, яка лише рік як стала дружиною Каполіно. Діанелла помітила дивне збентеження і явне занепокоєння як у неї, так і в Ауреліо, коли той, увійшовши до салону, вклонивсь, вітаючись з Ніколеттою. Відтак, тільки-но батько відвів Ауреліо до кабінету, пані Каполіно, передихнувши, з вогнистою жвавістю взялася розповідати їй і тітці Аделаїді, що той бідолаха, весь такий незграбний, наважився просити її руки і серця відразу після того, як отримав посаду державного інженера на Сардинії, можливо, згадавши кілька поглядів, якими вони обмінялися багато-багато років тому, коли Ауреліо був ще молодим студентом інституту. Уявіть собі жах, який відчула вона, Леллé Спото, від такої пропозиції, і звісно, панянка поквапилась відмовити йому, тим паче, що було вже зроблено перші кроки до її шлюбу з Іньяціо Каполіно. Діанелла відчула, як серце її перевертається в грудях від цієї несподіваної новини; вона, безумовно, спаленіла на виду і, вочевидь, зрадила себе перед цією жінкою, про таємний і незаконний зв'язок якої з її батьком вона вже знала. Вона не сказала їй нічого, але коли Ауреліо повернувся до салону після довгої бесіди, дівчина, рум'яніючи на виду, зустріла його перебільшеними знаками уваги. Нагадавши йому про дні, проведені разом, про дитячі забави й довірливі розмови, вона кілька разів із радістю бачила, як блідне, кусаючи губи, Ніколетта. Діанелла сподівалася, що принаймні цього разу Ауреліо все зрозуміє. Юнка одразу ж пробачила йому в серці зраду, якої він не міг усвідомлювати, бо не гадав, що наважиться звести на неї очі; але… тим часом, ах, саме про цю жінку, в усіх сенсах негідну його, він наважився думати! І відмова цієї жінки здалася їй мало не прямою образою також для неї. Але ж він побував у Парижі, і тому життєрадісність Ніколетти Спото та її примхлива невимушеність, мабуть, набули в його очах великої цінності, бо, напевно, нагадували йому про жінок, яких він знав і якими захоплювався там. Бувши дуже скромного походження, він, можливо, вважав, що застрибне високо, породичавшись з такою родиною, як Спото, колись дуже багатою, а тепер занепалою, та все ж однією з найпомітніших на острові. Тепер вона, звісно, використовувала владу, яку мала над Діанеллиним батьком, щоб помститися за його тодішнє зухвальство. Діанелла теж помітила, що вже деякий час батько її виявляв незадоволення Ауреліо; і останні кілька вечорів там, на віллі, розмовляючи з доном Козмо Лаурентано, він незмінно повторював деякі запитання, які змушували її замислитися. У глибині душі вона не схвалювала дивного шлюбу своєї тітки з князем доном Іпполіто, майже соромилася цього, підозрюючи, що батько має приховані наміри і хоче використати ці не надто почесні зашлюбини, щоб увійти в родину Лаурентано й поступово перетягти до себе їхні багатства. Уже кілька вечорів поспіль за вечерею, у розмові з доном Козмо, він неодмінно згадував сина князя, Ландо Лаурентано, який жив у Римі. Чому?