Занурившись у ці думки, Діанелла сиділа під оливковим деревом на краю глибокого яру і дивилася на стрімкий берег навпроти, де паслася отара кіз, що спустилися із земель Платанії. Наступного дня після приїзду на село вона немов заново народилася. Здичавіла рустикальність старої вілли в її занедбаності, глибока меланхолія, яка, здавалось, ширилася від цієї занедбаності на все довкола: на алеї, відлюдні стежки, що майже зникли під мохом і безсмертниками, де повітря — прохолодне в тіні оливкових і мигдалевих дерев та високих живоплотів з опунції — просочилося ароматами, гіркими від терносливу, густими і гострими від м'яти та шавлії; і та широка, стрімка ущелина, і осяйна, яскрава близькість моря, і старезні, занедбані дерева, порослі диким гіллям, що дрімали в тиші безмежної самотності, — усе це досконало узгоджувалося з настроєм, у якому вона перебувала. А тепер ще й ці батькові розмови… і гнів проти Ауреліо… і страйк копачів сірки в Араґоні… погрози… І вона тут сама, бо насправді нема нікого, кому можна було б вилити серце… Мати матір й не могти звернутися до неї, бачити її перед собою, гіршу за мертву — живу і порожню… Між рідкими заростями очерету на дні ущелини блищав невеличкий струмок, який у певному місці перекрили у зв'язку з будівництвом залізниці. Вона прикипіла до нього поглядом, і мимоволі перед нею виник образ, що вона сама мов той струмок, течію якого невідома рука з лихої примхи перекрила біля самого джерела, засипавши важким, колючим камінням: в одному місці вода розлилась і застоялась, а в іншому всоталася глибоко в пісок і жорству. Ах, яку невтоленну спрагу материнської любові вона відчувала! Та коли вона підходила до матері, та не впізнавала в ній доньки. Її біль, хоч такий близький і нагальний, ніяк не проникав у погаслу свідомість матері.
— Вітторія Вівона д'Алессандрія делла Рокка, — говорила мати про себе голосом, який немов долинав здалеку. — Гарна була дівчина! Гарна! Волосся сягало їй мало не до п'ят, його розчісували троє жінок… Вона співала і грала. Грала навіть на органі в церкві Санта-Марія-дель-Удієнца, і маленькі янголята слухали її, стоячи на колінах і склавши долоньки, — ось так… Вона збиралася заміж за багатія з Джірдженті; та у неї розболілась голова, і вона померла…
Діанелла більше не могла стримувати сліз і тихо, з гіркою насолодою плакала в на самотині. Але такою дивовижною була тиша навколо неї, і таким сильним і безтямним було забуття, у яке запала земля і все на ній суще, що потроху вона відчула, як все це її приваблює і зачаровує. І тоді дерева, занурені у свій вічний сон, з якого їх марно намагавсь вирвати вітер, здалися їй обтяженими безмежним покірним смутком. У цій таємничій близькості до природи вона чула шелест листя та дзижчання комах, але вже не відчувала своєї окремішності і майже несвідомо злилася на якусь мить із землею, немов душа її розлилась і змішалася з усім навколо. Ах, яка по-дитячому свіжа травичка навколо неї! і якою рожевою здається її рука на ніжній зелені листя! О, а ось хрущ біжить по її руці — звідки він тут взявся так невпору? Який він гарнюній! маленький і лискучий, мов перлина! А значить, земля, крім стількох потворних і сумних речей, може породжувати ще й такі гарні та витончені.