Ця напівтемрява так сприяла пробудженню далеких спогадів!
Щоразу, коли він заходив сюди, Мауро снував якийсь час кімнатою, зупиняючись перед тим чи тим древнім предметом обстанови, шпон якого подекуди відстав і потріскався; потім сідав на диван, оббитий зеленою тканиною, тепер пожовклою, з валками з кожного боку, і з напівзаплющеними очима, погладжуючи свою довгу сиву бороду невеликою, міцною, енергійною рукою, думав, а частіше поринав у спогади, заглиблений у себе, мов той вірянин, що молиться у церкві.
Не зважав він і на пацюків, що часом здіймали диявольський гармидер на верхній терасі, підлогу якої довелося застелити бляхою, щоб стеля «зали» не обвалилася. Користі від цього було мало, та й то ненадовго: листи бляхи відстали і скрутилися на сонці, на превелике задоволення щурів, які, ганяючись один за одним, ховалися під них; стеля вже просіла, взимку у двох-трьох місцях сочилася вода, а на стінах навіть влітку видніли дві великі вологі плями, вкриті пліснявою. Дона Козмо це не обходило: він майже ніколи до «зали» не заходив; Мауро ж не бажав, щоб її ремонтували: йому вже небагато зоставалося жити, і він хотів, щоб усе залишалось так, як було. Він знав, що після його смерті ніхто більше не піклуватиметься про це «святилище свободи»; отоді вже хай собі стеля обвалюється і хай собі її ремонтують. Тим часом щороку, коли наставала осінь, він йшов на терасу і великими каменями закріплював бляху, а на підлозі ставив більші і менші відра, щоб збирати течу. Краплі гулко падали одна за одною, і це розмірене крапання, здавалось, допомагало йому зосередитись.
Коли Діанелла увійшла, її одразу ж вразив несподіваний вид опудала звіра, яке у напівтемряві здавалось живим, — воно стояло біля протилежної стіни, у кутку, з опущеним хвостом і по-котячому повернутою набік головою.
— Як страшно! — вигукнула вона, піднявши руки до обличчя й нервово сміючись. — Я не очікувала… Хто це?
— Леопард.
— Який гарний!
Діанелла опустила руку, щоб погладити строкату шерсть, але тут же відсмикнула її назад, всю в пилюці, і помітила, що звірові бракує одного скляного ока, лівого.
— Ще одне опудало, таке ж, як і це, — вів далі Мауро, — я подарував музеєві Інституту в Джірдженті. Ви ніколи його не бачили? Одна з вітрин в музеї — моя. Поруч із леопардом там є величенька гієна, а над нею — беркут. На вітрині написано: Вполював, забальзамував і подарував Мауро Мортара. Отак-от. Але спершу ходіть сюди. Я хочу показати вам ще дещо.
Він підвів її до старого розхитаного дивана.
На стіні над диваном висіли чотири медалі, дві срібні і дві бронзові, закріплені на дощечці, вкритій вицвілим, протертим червоним оксамитом. Над дощечкою висів оправлений у рамку лист, написаний дуже дрібними літерами на аркуші вицвілого блакитного паперу.
— О, медалі! — вигукнула Діанелла.
— Ні, — схвильовано мовив Мауро, заплющивши очі. — Лист. Прочитайте листа.
Діанелла підійшла ближче до дивана і спершу прочитала підпис: ДЖЕРЛАНДО ЛАУРЕНТАНО.
— Його написав генерал?
Мауро, все ще з заплющеними очима, поважно кивнув головою.
І Діанелла почала читати:
Друзі!
Новини з Франції про державний переворот Луї Наполеона, безумовно, спричинять серйозну і тривалу перерву в нашій святій справі і відкладуть хтозна на який час наше повернення на Сицилію.
Я вже надто старий, щоб далі нести тягар життя у вигнанні.
Думаю, що вже не зможу простягнути руку допомоги Вітчизні, коли вона за сприятливіших обставин її потребуватиме. Тому немає сенсу далі продовжувати це моє існування, неприємне для мене й шкідливе для моїх дітей.
Для вас, молодих, сенс цей ще є, тож живіть заради нього й іноді згадуйте з любов'ю свого
Джерландо Лаурентано
Діанелла обернулась і подивилася на Мортару, який, скулившись, приплющивши очі, зморщившись і затуливши рота рукою, напружено намагався придушити ридання, що проривалися назовні.
— Я не читав його вже багато років, — прошепотів він, коли вже зміг говорити.
Він довго хитав головою, а потім заговорив:
— Він обдурив мене. Написав цього листа й одягнувся так, ніби збирався на бал. Я був на кухні, він покликав мене: «Цей лист треба надіслати Маріано Джоені, у Ла-Валлетту». У Ла-Валлетті жили тоді й інші сицилійські вигнанці, усі вони були тут, у цій кімнаті, ще до сорок восьмого року, у часи підпілля. Я немов все ще їх бачу: дон Джованні Річчі-Ґрамітто, поет, дон Маріано Джоені та його брат дон Франческо, дон Франческо Де Лука, дон Джерландо Б'янкіні, дон Вінченцо Баррезі — усі вони були тут, а я внизу стояв на варті. Та годі! Тож я пішов відносити листа… Хіба я міг знати? Коли я повернувся до Бурмули, то застав його мертвим.