— Та ні, мені вже більше! — посміхнулася Діанелла.
— Більше? Не схоже. Вони підфарбовували собі обличчя. Без жодної на це потреби, — вів далі Мауро, — наче старі. Шкода! Гарні були жінки! Як я вже казав, вони принесли холеру — була то страшна епідемія! Уявіть собі, у Бурмулі, невеличкому селі, за один день померло вісімсот людей. Мерли мов ті мухи. Але хіба бідолаха боїться смерті? Я любісінько їв баклажани і помідори — і робив це навмисне. Я навчився одної мальтійської пісеньки і співав її вдень та вночі, осідлавши підвіконня. Бо я був закоханий.
— Та невже? Ви закохались там? — здивовано перепитала Діанелла.
— Не там, — відповів Мауро. — Я залишив тут, у Вальсанїї, свою селяночку, з якою ми любилися, Серафіну… Вона через рік вийшла заміж за іншого. А я співав… Хочете послухати цю пісеньку? Я досі її пам'ятаю.
Він примружив очі, закинув голову назад і почав наспівувати фальцетом, по-своєму вимовляючи слова популярної пісеньки:
Ahi me kalbi, kentu giani…
Діанелла дивилася на нього захоплено, із сумною ніжністю, якою віяло від траурного ритму цієї мелодії давніх часів і чужого краю, що зринала на вустах цього старого, мов слабке відлуння далекої, сповненої пригод юності. Вона анітрохи не підозрювала, що під грубою зовнішністю Мортари криються такі ніжні спогади.
— Яка вона гарна! — сказала вона. — Заспівайте ще раз.
Мауро, зворушений, заперечливо кивнув пальцем.
— Не можу, у мене немає голосу. Знаєте, що означають перші слова? «Ой як болить моє серце». Значення інших я вже не пам'ятаю. Генерал дуже любив цю пісеньку. Він завжди просив, щоб я її йому заспівав. Ех, гарний у мене був тоді голос… Ви дивитесь на леопарда? Я вам про нього розкажу.
І далі Мауро розповів їй, як після смерті генерала, залишившись сам у Бурмулі й не бажаючи повертатися на Сицилію, де уже був під підозрою, він подався у Ла-Валлетту. Там сицилійські вигнанці запропонували йому поміч, але він, знаючи, у яких жалюгідних умовах вони живуть, відмовився від будь-якої допомоги і почав працювати в порту — юнгою, вантажником, докером. Робочої сили не вистачало, адже частина населення вимерла від холери. Тоді він найнявся на англійський пароплав кочегаром. Понад пів року він був похований там, у потужному, гуркітливому череві корабля, смажився біля вогню, який треба було підтримувати вдень і вночі, і ніколи не знав, куди корабель прямує. Англійські машиністи дивились на нього і сміялися — хтозна-чому. Та одного разу вони силоміць привели його, всього закопченого, до капітана — великого, повнокровного чолов'яги з рудою бородою, що сягала йому майже до колін, — і капітан кілька разів поплескав його по плечу, немов хвалячи за завзяття. І справді, за всі ці місяці він не давав собі ні хвилини спочинку, навіть щоб перекусити; він втратив апетит — тільки пив воду, щоб остудити розпалене тіло, якому там, внизу, не було чим дихати! Єдиною його розвагою, коли він висаджувався в якомусь порту, була стара, пошарпана кулінарна книга, за якою він навчився читати по буквах за допомогою суднового кухаря, теж італійця, який давно емігрував на Мальту.
Для нього ця книга була розрадою і виявилась справжнім скарбом! Бо одного разу в Смірні кока, який тяжко захворів, довелося висадити на берег, і Мауро успадкував і книгу, і кулінарну науку, а що більш нікого не було, то його вирішили випробувати при іншому вогні. Він повністю віддався своїм новим обов'язкам і незабаром так сподобався капітану, що той, побачивши, що він, як і попередній кок, починає хворіти, відразу ж влаштував його помічником кухаря в дуже заможну англійську сім'ю, яка мешкала в Константинополі. Але хвороба, підхоплена на кораблі, не дала йому пробути там довго, і все через прикрий випадок, який стався з ним одного дня. Один аптекар з Алькамо, який вже багато років мешкав у Константинополі і до якого він іноді ходив послухати, як той розмовляє його рідною говіркою, вирішив його отруїти. Саме так! Замість мікстури на олії солодкого мигдалю він дав йому олію гіркого мигдалю. Аптекар той теж був нишпоркою ксьондзів, санфедистів! Мимовільна помилка? Аж ніяк! Мауро добре пам'ятав, що колись той посмів гірко дорікнути йому за пригоду з повішеним францисканцем, про яку він якось для сміху розповів йому. Але десь через три місяці, дивом одужавши від отруєння, Мортара змусив його дорого заплатити за цей злочин. Він пішов до нього в аптеку і одним ударом кулака (і Мауро з посмішкою показав свій кулак) збив його з ніг. На пальці у нього був куплений у Смірні великий залізний перстень, схожий на закручений цвях, і ним Мауро — сам того не бажаючи — розбив йому скроню. Він побачив, як той валиться, скривавлений, перед ним на землю, і, оговтавшись від здивування і страху, дременув геть, а через кілька годин відплив на кораблі, що прямував до невеликого порту в Малій Азії. Він уже не пам'ятав назви того приморського селища, де зійшов був на берег; було літо, і він одразу ж знайшов собі роботу в купальнях.