— Ви чули про Ораціо Антінорі? — запитав Мортара.
— Це той мандрівник? Чула, — сказала Діанелла.
— Якось він прийшов в купальню, — розповідав далі Мауро, — із ще одним італійцем. Я почув їхню розмову і підійшов. Антінорі наймав мисливців для полювання на звірів у лівійській пустелі. Я йому сподобався, і він взяв мене до себе. Ми полювали, а тоді надсилали впольованих звірів йому, він же робив з них опудала й відправляв до музеїв, у Лондон, у Відень… Він любив мене і знав, що мені можна довіряти, тож, коли я повертався з полювання, я допомагав йому готувати зілля для бальзамування, а тим часом потай переймав його майстерність. Так я навчився виготовляти опудала, а коли він поїхав геть, я й далі промишляв полюванням і розсиланням опудал. Хочу розповісти вам про одну пригоду. Якось ми з ним заблукали, голодні й спраглі. У певну мить ми побачили кілька смоківниць і, звісно ж, тут же кинулись до них! Але найкращі смокви були високо, і ми не могли їх дістати. Та хіба я, селянин, не дам собі ради? Я відійшов убік і повернувся через деякий час, озброєний довгою тростиною; я розщепив її трохи вгорі і почав зривати нею доспілі, молочної стиглості смокви — вони були мов мед, кажу вам! Антінорі дивився на мене, і в нього всередині нуртувала лють. Врешті-решт він не витримав і гукнув мені: «Що ти робиш? Перестань! Зараз бусурмани нас повбивають!». Я зрозумів його натяк. Мовчки простягнув руку і віддав йому тростину. Тоді відійшов, знайшов іншу, і ми обидва далі спокійно крали собі смокви. Ах, Антінорі… він любив мене і дуже допомагав мені, навіть коли був далеко. Я пробув там понад шість років. А тоді почув, що Гарібальді висадився в Марсалі, і помчав прямо на Сицилію. Висадився я в Мессіні, приєднавсь до добровольців у Мілаццо. Дон Стефано Ауріті помер у мене на руках. Він уже не міг говорити, а лиш очима віддав під мою опіку свого сина, дона Роберто, своє дванадцятирічне левеня… Як ми билися! У Реджо це я відкрив вогонь, знаєте? перший постріл був мій! Тоді Біксіо взяв мене до себе ординарцем… Що за день тоді був, день битви при Вольтурно! Але нині я задоволений, адже я побачив стільки всього, а скільки всього я пережив, авжеж! Італія чудова! Італія попереду всіх націй! Вона диктує закони цілому світові! І можу сказати без зайвих слів, що і я, убогий, неосвічений, нікчемний чоловік, щось таки зробив. Я можу піти до короля і сказати йому: «Ваша Величносте, у троні, на якому ви сидите, є дещо й від мене — якщо не ніжка чи перекладина, то принаймні цвях чи кілочок. Я теж зробив дещо для тебе, сину мій!». І я щасливий. Ходжу собі по Вальсанії, бачу телеграфні дроти, чую, як гуде стовп, ніби в ньому осине гніздо, у грудях мені аж розпирає, і я кажу: «Це плід Революції!». Іду далі, бачу залізницю, поїзд, що мчить під землею, у тунелі під Вальсанією, все це здається мені сном, і я кажу: «Це плід Революції!». Стою під сосною, дивлюсь на море, бачу на заході Порто-Емпедокле, де на момент мого від'їзду на Мальту не було нічого, крім вежі, званої Растільйо, старого пірсу і кількох халуп, а тепер воно практично стало містом; бачу дві довгі дамби нового порту, немов руки простягнуті до всіх кораблів усіх цивілізованих країн світу, що ніби кажуть: «Приїздіть! Приїздіть! Італія воскресла, Італія обіймає всіх, дарує всім багатство своєї сірки, багатство своїх садів!» «І це теж плід Революції», — думаю я і — бачите? — плачу, мов дитина, від радості…
Говорячи це, він витягнув з розрізу своєї грубої вовняної сорочки велику бірюзову бавовняну хустку і витер очі, які справді наповнилися слізьми.
Діанелла відчула, що очі її теж заслались вологою. Цей старий, який наганяв стільки страху, який запросто убив одну людину, а іншу послав на той світ лиш через тінь маніакальної підозри; який ходив озброєний, завжди ладний пролити ще більше крові, готовий до гніву, наїжений і похмурий, — цей старий плакав, мов дитина; плакав від зворушення через справу, до якої він причинився, яку він бачив бездоганною і славною; плакав, підносячи до небес свої подвиги і велич своєї країни, за яку він стільки страждав і боровся, ніколи нічого не просячи, щедрий і нещадний, вірний, мов пес, і хоробрий, мов лев. Ні його голуби, ні тиша полів, ні догляд за виноградником, ні спів жайворонків не могли заспокоїти його душу після стількох років: та «зала» була йому як церква; виходив він звідти, мов сп'янілий, і блукав полями під мигдалевими та оливковими деревами, розмовляючи сам із собою про битви і змови, позираючи скоса на море з боку Тунісу, звідки йому ввижався раптовий напад французів…