— Таке життя! — зітхнув дон Козмо, опустивши кутики рота. — А якщо добре подумати… Звісно, сірка… промисловість… оця адамашкова скатертина, оце шліфоване скло… бронзова лампа… усі ці дрібнички на столі… і в цілому домі… і на вулицях… пароплави на морі, залізниці, повітряні кулі… Та ми всі божевільні, слово честі!.. Авжеж, усе це потрібне, потрібне, щоб бодай якось заповнити це крайнє безглуздя, яке ми звемо життям, щоб надати йому бодай якогось вигляду, якоїсь логіки… Але що ж! Присягаюсь вам, що іноді я не знаю, чи це я божевільний, бо нічого не розумію, чи божевільні ті, що серйозно вважають, що вони щось таки розуміють, тож говорять і діють так, ніби перед ними справді є якась мета, яка потім, коли вони досягнуть її, не здасться їм самим позбавленою сенсу. Я б почав з того, пане добродію, що розбив би цю склянку. Потім розвалив би будинок… І почав би все спочатку, еге! Кажете, що вся рація цих бідолах тут, в їхньому череві? Пощастило ж їм, ласкавий пане! І горе, якщо вони наситяться… А ваша рація де? Де моя рація?
Через якийсь час Фламініо Сальво і Діанелла стояли біля вікна. Ніч була хоч око виколи. Далекі зорі, які пронизували й наповнювали небо, освітити землю не могли. Вдалині безперервно сюрчали цвіркуни, і вряди-годи з дна ущелини, мов ридання, долинав пронизливий крик сови. Темряву й тишу навколо вілли подекуди пронизував і струшував квапливий вереск невидимих вечірниць. Потім над довгими мурами Монсеррато з'явився багряний місяць і по всій околиці рознісся ледь чутний шелест листя. Десь далеко загавкав собака.
— Тобі нема чого, Діанелло, зовсім нема чого сказати своєму батькові? — запитав Сальво, не дивлячись на неї, сумним тоном, ніби душа його блукала десь дуже далеко від цього вікна.
— Я? — невпевнено і майже ошелешено перепитала Діанелла. — Нічого такого… Що б я мала тобі сказати?
— Значить, нічого, — повторив батько. — Нема ніякого секрету, навіть маленького… нічого, так? Я радий. Бо ти, моя бідолашна доню, на жаль, маєш лише мене, заклопотаного стількома справами… А сьогодні… що за паскудний день!.. Знаєш, чого бракує багатьом людям? Відчуття доречності. Я не кажу, що відповів би «так», якби у мене це запитали в інший день чи в інший спосіб; але мені принаймні варто було б сказати «ні» ввічливіше і перед тим поговорити з тобою.
Діанелла, слухаючи спокійні й повільні слова батька, боялася, що він почує несамовитий стукіт її серця, охопленого болісним очікуванням, а тимчасом кров у її жилах нестримно закипала.
— Мене попросили… ти мене розумієш, — провадив далі Сальво, повертаючись, щоб зазирнути їй у вічі. — І я був упевнений, що моя хороша дівчинка, така мудра, навіть на мить не зупинила б свою увагу на юнакові — о так, хорошому, але з багатьох причин не відповідному і не гідному, — тож я, заскочений у якнайбільш невідповідний момент, рішуче відмовив. Подивимось, чи ти здогадаєшся?
— Ні… — відповіла Діанелла, радше видихнувши, ніж вимовивши це слово.
— Зовсім не здогадуєшся? — наполягав батько з посмішкою, ніби усвідомлюючи, яких тортур завдає їй. — Ну ж бо, спробуй…
— Я… не знаю… — пробелькотіла вона.
— Тоді мені доведеться сказати тобі, — закінчив батько, — щоб ти знала, як поводитися. Це Де Вінчентіс…
— А! — вигукнула Діанелла, нестримно розсміявшись. — То це бідолашний Нінí?
— Бідолашний Нінí, — повторив батько, хитаючи головою і теж посміхаючись. — Значить, ти цього очікувала?
— Ні, присягаюся, — поквапилась відповісти йому Діанелла, пожвавившись. — Авжеж, я помітила, що…
— То ти мала на увазі когось іншого? — притьмом спитав батько, ще проникливіше дивлячись на неї.
Діанелла на мить замовкла і витримала його погляд з холодною твердістю.
— Я ж сказала, що ні.
Підозра, що цими словами батько мав намір влаштувати їй пастку, перетворилася на певність. Можливо, що Нінí Де Вінчентіс взагалі не звертався до нього з таким проханням. І той факт, що батько використав цього бідного юнака, такого порядного, і посміявся з нього, теж здався їй огидним, адже вона знала, що Де Вінчентіс також був жертвою батька.
Сальво не сказав більш нічого; він ще трохи постояв біля вікна, дивлячись надвір, потім зітхнув і попрощався з донькою, збираючись піти спати.