— Добраніч, — холодно відповіла йому Діанелла.
Тільки-но залишившись на самоті, вона сховала обличчя в долонях і заплакала. Їй здавалося, що батько насолоджувався тим, що терзав їй серце, мов кіт мишу. О Боже, чому, чому він такий недобрий навіть до рідної дочки, адже йому було б так легко бути добрим до всіх? Якщо він справді хотів, щоб вона розповіла йому свою таємницю, зауваживши, що їй більше нікому звірятися, крім нього, то чому, нагадуючи їй про жорстоку долю, яка забрала у неї материну підтримку і любов, він водночас розставляв для неї пастку? Отже, тепер все ясно: він не хоче, щоб вона кохала Ауреліо. Він закрив сірчані копальні і, ймовірно, втілив у життя ранкову погрозу: «Усіх прожену геть!». Ауреліо теж? О, Ауреліо він більше не був потрібен! Втративши цю посаду, він міг одразу ж знайти іншу, ще кращу. І, мабуть, найбільше допікало батькові те, що він сам дав цьому юнакові можливість більше його не потребувати, і зробив це, бо вважав, що Ауреліо йому зобов'язаний. Він хотів, щоб усі вони були слухняними знаряддями в його руках; і Ауреліо міг повстати проти нього там, де він найбільше боявся бунту: у серці його доньки. Так, так, він бо добре знав, що вона його кохає. Якби й Ауреліо знав це! Але що буде, якщо батько, закривши копальні, справді звільнить і його? Ауреліо знову поїде далеко, повернеться на Сардинію, не підозрюючи про її кохання, а там, можливо…
Діанелла знову сховала обличчя в долонях. У болісній порожнечі вона мимоволі прислухалась до частого, безперервного сюрчання цвіркунів, і їй здавалося, що в тиші воно поступово стає інтенсивнішим і гучнішим; вона думала про заворушення в Араґоні та Комітіні; і раптом цей шалений хор цвіркунів здався їй далеким, невиразним ремствуванням повсталого народу, вождем і месником якого збирався стати бунтівник Ауреліо. А вона? що вона?
Вона відвела руки від обличчя: у вологому, м'якому місячному світлі, мов уві сні, простягся перед нею безпам'ятний супокій полів. Несподівано свіжий потік ніжності потік з її серця, і сльози знов заслали їй очі.
Ах, яким прекрасним було видовище глибокої місячної ночі над полями: віковічні дерева, застиглі у своєму сумному безнастанному сні, що виринали стовбурами з лона землі, похмурі гори на тлі неба, що затуляли таємницю найвіддаленіших епох, тремтлива, прозора, невтомна пісня цвіркунів, які, розсипавшись у травах рівнин, здавалося, намагались привести до забуття все суще.
Хіба між цими цвіркунами, деревами, місяцем і горами не панувало таємниче суголосся, для якого люди були чужими? Така краса була створена не для людей, які о цій порі втомлено заплющували очі, щоб заснути; і, коли вона теж зачинить своє вікно, усе це далі триватиме цілу ніч, ніким не помічене, у самотності серед полів. Може, саме цього прагнув невидимий лилик, що скрикував, відлітаючи, уражений і приваблений світлом; може, він не хотів, щоб вона своїм неспанням далі порушувала це таємниче нічне суголосся безлюдної природи?
І Діанелла зачинила вікно — залишила ледь-ледь відхиленою лиш одну віконницю, і, визираючи крізь цю шпарину й затуливши рота долонями, тихо молилася за всю ту красу надворі, яку раптом оживив в її очах дух Божий, що його люди ображають своїми бентежними й невеселими пристрастями. Кинувши останній погляд на алею перед віллою, вона побачила тінь, яка там прогулювалась, — блискучий череп під місяцем. Дон Козмо? Так, це він.
Занурений у Божий дух й у свої тьмяні й марні роздуми, він, мабуть, і не усвідомлював цього! О тій порі він ходив туди-сюди алеєю, заклавши руки за спину.
Розділ шостий
Не було ніяких запрошень для виборців, надрукованих великими літерами на різнобарвному папері, ані незвичного пожвавлення на звивистих вуличках старого міста. Проте день, призначений для парламентських виборів, наближався. Але політичне шарлатанство було вже так пересичене нудьгою, що втратило голос. Драбина, з допомогою якої розклеювачі лозунгів штурмували мури, зігнила, а горщик з клеєм розбився. У Джірдженті шарлатанство добропорядно одягло священниче облачення і зосереджено й обережно, лицемірно опустивши очі, ходило вулицями, ховаючи в складках своєї накидки молоточок барабана, що правив за кропило. Містяни цілком добре впізнавали його під цією машкарою; вони дозволяли йому йти далі й робити те, що воно робило; люди навіть поважали його — воно ж не обтяжувало їх зайвими проповідями; воно, зрештою, тайкома позичало їм гроші — під лихву, але позичало; а публічно, на базі акцій Сальво та інших, дрібніших партнерів, воно відкрило народний католицький банк — під відсотки, дозволені святою матір'ю — Церквою. Державні установи, префектура, фінансове управління, державні школи, суди все ще проявляли певну активність, але практично лиш механічну: справжнє життя нуртувало деінде. Промисловість і торгівля, тобто справжня діяльність, давно вже перемістилися до Порто-Емпедокле, жовтого від сірки, білого від мергелю, запорошеного й галасливого, яке швидко стало одним з найжвавіших і найметушливіших ринків острова. Але й там через надмір сірки, погані умови, у яких велося виробництво, незнання того, для чого цей мінерал використовують і які прибутки можна з нього одержати, брак великих капіталів, потребу або жадобу швидкого прибутку це багатство землі, яке мало б стати багатством її мешканців, щоденно поглинали трюми англійських, американських, німецьких і французьких торгових пароплавів, а всі ті, хто жив з цієї промисловості й торгівлі, вкрай виснажені важкою працею, залишались з порожніми кишенями і душами, отруєними підступною й жорстокою війною, у якій вони боролися між собою за мізерний прибуток або фрахт товарів, ними самими знецінених. У Джірдженті по-справжньому працювали лише трибунали і суди присяжних, відкриті, як і раніше, цілий рік. В'язниця Сан-Віто в Кульмо-делле-Форке завжди була переповнена ув'язненими, яким іноді доводилося чекати на суд по три-чотири роки. І добре, що невинність від цієї вимушеної затримки здебільшого не страждала. У місті було досить спокійно; але в селах і містечках провінції криваві злочини, прямі або на замовлення, під час раптових бійок або внаслідок добре обміркованої помсти, грабежі і крадіжки худоби, випадки викрадення людей і шантажу траплялись безперервно у великій кількості, зумовлені злиднями, диким невіглаством, важкою працею, що перетворювала людей на тварин, та величезними просторами випаленої, безплідної і непідконтрольної землі. У центрі міста, на площі Святої Анни, де розташувалися суди, юрмилися клієнти з усієї провінції, приземкуваті, вайлуваті люди, засмаглі на сонці, які жваво жестикулювали тисячами способів, землевласники і посідачі сірчаних родовищ, що сперечалися з орендарями та складськими службовцями з Порто-Емпедокле, а також всілякі посередники, ділки, адвокати та розсильні; там товклися оторопілі селюки з Ґротте чи з Фавари, з Ракальмуто, Раффадалі чи Монтаперто, копачі сірки та рільники, здебільшого із землистими, обвітреними обличчями та вовкуватими очима, вбрані у важке святкове вбрання з бірюзового сукна, у шапках дивних фасонів — конусоподібних оксамитових або плетених бавовняних — або ж у кашкетах, із золотими кільцями або ланцюжками у вухах: усі вони прийшли свідчити або допомагати своїм ув'язненим родичам. У їхніх говірках переважали глухі гортанні звуки або лункі протяжні вигуки. Їхні підбиті цвяхами високі, масивні і слизькі чоботи з грубої шкіри глухо стукали по вуличній бруківці — аж іскри кресали з неї. З ними були їхні жінки, матері, дружини, доньки та сестри — усі з переляканими очима, у яких миготіла якась невиразна, прихована тривога; одягнені вони були в довгі хламиди і загорнуті в короткі білі або чорні плащі, на голові мали яскраві хустки, зав'язані під підборіддям; мочки їхніх вух витягнулись під вагою кульчиків, підвісок і сережок-крапельок; були ще інші жінки, у чорному, з почервонілими від плачу очима та щоками, — то були родичі вбитого. Коли чоловіки кудись відходили, серед жінок, зиркаючи на всі боки, нипали