— Що це з тобою? — запитав його Шаралла.
Прéола подивився на свій заляпаний глиною одяг і з байдужою посмішкою відповів:
— Та нічого такого. Поваляли мене трохи…
Жестом він показав, як котився по землі. Тоді раптом змінив вираз обличчя і тон, схопив Шараллу за руку й закричав:
— Давай сюди листа! Я знаю, він у тебе!
— Ти збожеволів? — вигукнув Шаралла, рвучко відступаючи.
Прéола розв'язно розреготався.
— Я просто хочу його понюхати. Витягай. Хочу понюхати, чи не пахне він раптом весільним пирогом. Дурню, хіба ти не знаєш, що твій хазяїн жениться?
Шаралла приголомшено подивився на нього.
— Князь?
— Авжеж, його ясновельможність! Не віриш? Б'юсь об заклад, саме про це йдеться в листі. Князь повідомляє братові про свій майбутній шлюб. Хіба ти не бачив монсеньйора Монторо? Це ж він його посватав!
І справді, монсеньйора Монторо в останні дні напрочуд часто бачили в Колімбетрі. Невже це правда? Після неймовірної новини про таку несподівану подію в уяві Шаралли, попри внутрішній спротив, вмить постала картина пишних святкувань і бравурних веселощів, нечуваних у цьому такому тихому, суворому прихистку самотності, розбурхуючи надію на віддяку за чудове враження, яке справить він зі своїми людьми, і бездоганну службу, яку нестиме… Але невже це можливо, що князь, така поважна особа… в його віці? Утім, хіба можна довіряти Прéолі?
Намагаючись приховати своє здивування і цікавість за недовірливою посмішкою, Шаралла спитав:
— І з ким це він жениться?
— Якщо даси мені листа, то скажу тобі з ким, — відповів Прéола.
— Ич чого захотів! Пішов ти! Знаю я тебе.
І Шаралла нахилив тулуб вперед, підганяючи кобилу.
— Зачекай! — вигукнув Прéола, схопивши Тітіну за хвоста. — Дуже мені треба це весілля, і начхати, що ти у це не віриш! Але… розумієш? мені більше хотілось би знати про інше… можливо, князь пише братові щось про вибори, про кандидатуру небожа. І цього ти теж не знаєш? Не знаєш, що Роберто Ауріті, «дванадцятирічний герой», балотується в депутати?
— І гадки про це не маю. Хіба це мене якось стосується? — відказав Шаралла. — Хіба наш депутат не пан Фадзелло?
— Усі кажуть, що ви там, в Колімбетрі, геть відстали від життя! — вишкірив зуби Прéола. — У нас невдовзі парламентські вибори, а Фадзелло більше не балотується, телепню, через смерть сина!
— Сина? Але ж він нежонатий!
Прéола знову розв'язно зареготав.
— А що, нежонатий, та ще й церковник, не може мати дітей? От дурбило! У нас буде Ауріті, підтримуваний урядом, проти адвоката Каполіно. Жорстока боротьба, чесний двобій… Давай того листа!
Шаралла пришпорив Тітіну і різко відштовхнув Прéолу. Той кинув у нього спершу один, а відтак і другий камінь і вже збирався було кинути третій, коли з-за повороту почувся гнівний голос:
— Овва, на кров Го… Хто це кидає?
І ще один голос звернувсь, мабуть, до Шаралли, який ударив навтікача:
— Як тобі не соромно! Паяц! Невіглас! Блазень!
З-за повороту, втомлені й задрипані, з'явилися під дірявим зеленим парасолем нерозлучні Лука Ліціо та Ночо Пінья, або, як їх уже давно прозвали, Пропаганда і Ко. Лука Ліціо, їжакуватий, блідий довгань в окулярах, що криво зсунулися йому на кінчик носа, зіщулив плечі від холоду й підняв комір літньої куртки. Ночо Пінья, кремезний страхолюд з викривленим хребтом, опустив одну руку мало не до землі, а другою сперся об коліно, щоб якось утриматися на ногах.
То були два головні тутешні революціонери.
Капітан Шаралла даремно вважав, що в Джірдженті води ніхто не каламутить.
Ліціо і Пінья таки її каламутили.
Щоправда, того ранку вони, такі змоклі й змерзлі, під дірявим парасолем, не були схожі на людей, чиї революційні починання можуть комусь загрожувати.