Статечний, елегантний, мов справжній паризький чепурун, він справить чудове враження.
Усі четверо секундантів подалися зранку на віллу князя Лаурентано в Колімбетрі, де мала відбутися дуель, щоб все узгодити і вибрати місце. Там ніхто не посміє перешкодити поєдинкові. Наступного ранку князь мав їхати до Вальсанії на офіційне представлення нареченій, як і було домовлено; дуель мала відбутися одразу ж після від'їзду князя.
Волоцюги й ледарі спостерігали з алеї Пасседжата, як четверо секундантів повертаються в кареті з Колімбетри.
Тим часом Іньяціо Каполіно чекав на повернення своїх секундантів, прогулюючись з партійними нотаблями по просторій мармуровій терасі перед клубом, який, як і багато чого іншого, також було названо на честь Емпедокла.
Ця дуель, якраз напередодні виборів, збільшила його вагомість і здобула йому симпатію багатьох. Він усім своїм видом показував, що його це зовсім не обходить, і ця його щира безтурботність викликала захоплення і схвалення у друзів, що прогулювались з ним. Він уже здійснив передвиборчий тур і тепер розповідав, як радісно його приймали напередодні в сусідньому селі Фавара. Він хотів би того ж дня поїхати в інше село, Сікуліану, де на нього з нетерпінням чекали виборці, але Д'Амброзіо, який на той момент був йому за деспота і тирана, категорично заборонив це, побоюючись, що він занадто перевтомиться.
Звісно, йому було прикро за своїх друзів зі Сікуліани. Вони теж приготували йому чудовий прийом. Перемога була безсумнівною, попри погрози і сваволю уряду, накази префекта і переслідування поліції. Роберто Ауріті матиме, можливо, більшість у кілька голосів у селі Комітіні, де у Помпео Аґрó було багато друзів.
Каполіно повідомляв подібні новини зі щирим жалем за свого опонента, і жаль цей щиро поділяли ті, хто його слухав. Адже всім було добре відомо, що Ауріті ніколи не мав жодного зиску ні з тих ліберальних ідеалів, за які боровся замолоду, ні з вірності, яку він завжди їм зберігав; звісно, не заради зиску прийшов він тепер просити про голоси своїх співгромадян — він робив це фактично через нав'язаний йому обов'язок, чи, може, живлячи наївну ілюзію, що для їх отримання вистачить поваги, зумовленої його чесністю. Ніхто не відмовляв йому в цій повазі, усі навіть відчували готовність віддати йому певну шану відповідно до його заслуг. Що ж до депутатства — то ні, забудьте: це не було і не могло бути для нього; і найочевиднішим доказом цього була саме наївність цієї ілюзії.
Коли приїхали секунданти, Каполіно усамітнився з ними в кутку великої зали клубу.
Нінí Де Вінчентіс здавався ошелешеним, обличчя його було в плямах, наче його щипали то тут, то там, а очі блискучі, відсутні й похмурі. Д'Амброзіо, високий і білявий, короткозорий, неспокійний, з піднятими плечима і кінським обличчям, з масивною грудною кліткою і сухими та довгими ногами, говорив уривчасто, нерозбірливо, нечітко вимовляючи слова. Він поводився геть по-грубіянському, і всі терпіли його грубе просторікування не тільки тому, що знали, що він задиристий, але й тому, що часто всім було з нього смішно. Грубощі його затуплювалось, вся жовч губилась у реготі, з яким їх сприймали, і тому він міг ображати всіх і кидати в обличчя найбрутальніші зневаги, але ніхто не почувався ображеним чи зневаженим.
— Зроби мені величезну послугу, — почав він, — скажи моїй кузині Ніколетті, щоб вона нині ввечері дала тобі спокій, бо ти ж маєш завтра битися, а на кону — святі дияволи. Себто святі ідеали. Ти вже старий, Ньяціо, ти це розумієш? Простягни руку, дай-но подивлюсь, чи вона тремтить.
Каполіно, посміхаючись, простягнув руку.
— Добре, — вів далі Д'Амброзіо. — Ми дамо йому по яйцях, хлопче. Серйозно! Спочатку буде пістолет. По три кулі на відстані двадцяти п'яти кроків. (Прохання до Нінí не затикати собі вуха під час пострілу.) Потім буде шабля. Щодо шаблі, то тут ми на коні, а щодо пістолета, любий Ньяціо, ти трохи застарий, і я боюся, що… Гаразд, ходімо зі мною, до мене додому. На моє подвір'я. Хочу побачити, як ти стріляєш.
Каполіно намагався опиратися, але ради не було: йому довелося піти з ним, разом з Нінí, який мав призвичаїти свої вуха до пострілів.
Вони завернули на стрімку вулицю Лена, де зібрався натовп, і було схоже, що усіх цих людей привабив хтось, хто співав. Але нічого подібного! То були торговці рибою, які щойно прибули з пристані і, злізши з навантажених мулів, веселими, співучими голосами протяжно розхвалювали серед юрби свою свіжу рибу. Вони далі підіймалися щораз стрімкішим узвозом Бак-Бак, аж поки не дісталися до північної, найвищої брами міста, назва якої, також арабською мовою, Баб-ер-Ріях (Брама вітрів) перетворилася на Біберію.