Однак подейкували, що йому довелося докласти стількох зусиль, щоб переконати інших подбати про власне добро, і він був змушений так важко трудитися й напружуватись у цьому ділі переконання, що можна було запідозрити, нібито він мав з цього якийсь зиск!
Хто примушував його це робити? Облиште! Його відсунули набік, вигнали з суспільства, зробили зайвим у власному домі. Хоч-не-хоч йому довели й показали, що він може забиратися геть, що він більше не потрібен. Вичавивши його, як лимон, зганьбивши його доньку і, як він сам висловився, «закалявши брудом його сивину», оббрехавши його й очорнивши, вони хотіли позбутися його? Е, ні! Такі речі з ним робити не варто. Він не тільки не був зайвим, а, навпаки, необхідним, хотів ним бути, їй-богу, він хотів цього, наперекір усім! І незабаром невігласи, які не хочуть цього визнати, зрозуміють це. Якщо він утримував себе коштом праці інших, то робив це тільки для того, щоб своєю чергою трудитися задля інших; до того ж, зрештою, надана йому підтримка була мізерною й слугувала задля задоволення його скромних потреб, тоді як допомога, яку він надавав іншим, праця, яку він у це вкладав, була великою і підпорядковувалась вищим потребам. Хіба була ця праця легкою чи приємною? Ага, справді, шлях, вистелений трояндами! Метушитися з ранку до ночі, шкандибати туди-сюди на тих клятих дибах, якими обдарував його Бог, горлати до хрипоти, засапуватися — будь-хто може собі уявити, яке це було велике задоволення!
Подібно до обложеної фортеці, яка все, що було всередині, перетворила на свою зброю і укріплення, щоб протистояти наступові ззовні, залишившись порожньою, Ночо Пінья виставив навколо себе щільну огорожу зі своїх думок і почуттів, зі всіх своїх нещасть, щоб захиститись від тих, хто завзято намагався позбавити його будь-якого авторитету. Що більше він говорив, то дужче його власні слова зміцнювали його переконаність і пристрасність. Та оскільки він знов і знов повторював одне й те саме, ще й тим самим способом, слова ці врешті-решт закам'яніли і втратили будь-яку дієвість; тож він став схожий на гармату, яка випльовує лиш тріск та дим. Усередині у нього не залишилось нічого. Він був всього лиш людиною, яка говорить.
Та осередок Ліги він все ж організував. Те, що до осередку належали самі лиш робітники, було доволі сумнівним. І навіть він, Пропаганда, мабуть, не посмів би твердити, що таких членів було багато. Та головне було почати, ось воно й почалося. Звісно, зібрати за один день чимало охочих, влаштувати урочисте відкриття з кількома тисячами членів можна було лише в Порто-Емпедокле, де так багато моряків, візників, матросів, складських робітників, вагарів і докерів. Але в Порто-Емпедокле… Свят-свят, заради Бога! Він, Ночо Пінья навіть чути цієї назви не хотів: спогад про кпини, на які він там наражався, ятрив йому серце, і варто було йому ледь торкнутися цієї рани, як йому хотілось кричати без спочинку. Сучі сини, покидьки цивілізації! жити біля моря, панове, завжди мати його перед очима, це не жарти! це ж море, безмежжя! а вони оселилися на узбережжі моря, щоб чекати на кораблі з далеких країн, тобто віддали своє життя на милість чужинців. Авжеж, панове, там навіть близько нема духу загальнолюдського братерства! З усього того моря вони не бачать нічого, крім узбережжя, — точніше, крім сміття на березі й своїх нечистот, що течуть по відкритих каналізаційних риштаках. І море — ох, море мало б стати дибки від люті, від обурення, підняти хвилю й затопити, поглинути його, цей притулок негідників!
Тут, у Джірдженті, треба мати терпіння і працювати, мов мурахи! Він почав переговори з деякими очільниками місцевих гільдій; але ці руки, з'єднані у потиску, як символ товариств взаємодопомоги, лише п'ятірні, без крові, тобто без політичного забарвлення — це можуть також бути руки зі святою вервицею та оливковою гілкою, символ католицьких гуртків — не могли так легко відірватися від звичного, їм важко було по-братньому простягтися до робітників інших ремесел, як це сталося в Катанії та в Палермо, щоб створити ширше коло, об'єднання всіх пролетарських сил, заснувати «Лігу ліг», коротко кажучи. Лука Ліціо вже написав у Рим донові Ландо Лаурентано (а він один із них, хвала Богові, хоч князь, але соціаліст!), щоб той розворушив трохи усіх розгублених і нерішучих: одного його слова, одного кивка буде досить. Відповіді чекали з дня на день, і, можливо, вона затримувалася через невдоволення, яке, мабуть, викликав у молодого князя той сміховинний шлюб його батька. Тим часом він, Ночо Пінья, не гаяв часу і не впадав у зневіру через перешкоди. Він розумів, що в такому напівмертвому містечку, як Джірдженті, де не було ніякої промисловості, де вже багато років нічого не будували і все руйнувалося в повільному, мовчазному занепаді, де не тільки не шукали дорогих розваг, але кожен прагнув обмежити навіть свої найскромніші потреби, було б наївно надто покладатися на ці гільдії; муляри і ковалі, кравці і шевці занадто залежали від небагатьох так званих панів, і в разі чого вони, безсумнівно, не відважились би відкрито виказати своє невдоволення. Завтра всі вони проголосують за того негідника Каполіно, варто лиш донові Фламініо Сальво кивнути. Але навіть у такому разі, вступивши до партії, робітники могли б бути взірцем для селян, підтягувати їх до свого рівня. Вони — ці бідолахи — чисто тобі вівці! Але овечки ці добре знали, якими жорстокими бувають хижі руки, що їх стригли і доїли; і якби вони змогли усвідомити свої права, якби бодай трохи пройнялись розумінням «значущості своєї сили», то вмить перетворилися б на вовків. А дехто з них жив по різних селах і бував у місті, розташованому на високому пагорбі, хіба що в неділю та на свята. Ті з них, яких називали «ґарцонами» і які найменше отупіли від злиднів, бо цілий рік отримували мізерну платню, надто боялися управителів, наглядачів та економів, жорстоких катів на службі у хазяїв. Залишались поденники — ті, хто після шістнадцятигодинної праці (якщо їм вдавалося знайти роботу), ввечері верталися до міста з мотикою на плечі, зі знівеченою спиною і, якщо пощастить, з п'ятнадцятьма сольдо в кишені. Саме на них націлився Ночо Пінья; їх було найбільше, але то була суща глина — глина, у яку Бог не вдмухнув нічого, або ж злидні давно погасили цей дух; затвердла глина, яка викликала жалість і подив, коли, дивлячись, ворушила очима і, говорячи, губами.