— Гаразд, синку, — поспішив сказати Пінья. — Ходи сюди… зайдімо сюди…
І вказав йому на вхід у приміщення осередку. Але селянин заперечливо похитав головою і відразу ж сховався назад у провулок. Пінья пішов за ним.
— Не бійся. Тут нікого немає. Що ти хочеш мені сказати?
Чоловік у каптурі ще трохи вагався, перш ніж відповісти;
він підозріливо озирнувся, а тоді пробурмотів, далі з-під відлоги плаща:
— Я мав розмову, віч-на-віч… Особа варта довіри… Каже, що…
І він знову замовк.
— Говори, говори, сину мій, — вмовляв його Пінья. — Ми тут самі… Що тобі сказали?
Недовірливі очі під каптуром виражали болісне зусилля, яке він робив над собою, щоб подолати обережність і заговорити. Врешті, втиснувшись у стіну і ледь простягнувши руку з-під накидки до руки Піньї, він дуже тихим голосом запитав:
— Це тут ділять землю?
Ночо Пінья, геть приголомшений усією цією таємничістю, стояв і дивився на нього скоса, роззявивши рота.
— Землю? — сказав він. — Землю — ні, синку.
Тоді той підняв підборіддя і заплющив очі на знак розуміння. Чоловік зітхнув:
— Зрозуміло. Я так і думав! З мене познущалися.
І рушив геть. Ночо Пінья затримав його.
— Чому познущалися? Ні, синку… Послухай…
— Вибачте, Ваша мосте, — сказав він, зупиняючись, щоб дати дорогу. — Усе це даремно. Знаю я тебе. Дозвольте мені піти…
— Та зачекай, любий мій, дай мені трохи часу, я все поясню… — поквапився додати Пінья. — Земля, авжеж, вона теж буде… Досить захотіти! Якщо ми захочемо… Усе буде!
Той знай хитав головою з гіркою, похмурою невірою, а потім сказав:
— Але чого ми, бідолахи, маємо хотіти? Чого ми можемо хотіти?
Пінья роздратовано смикнувся:
— Значить — вибач мені — то я маю дати тобі землю, так? Насамперед має бути воля, у тебе і в кожного, воля без страху, розумієш? Ні з ким воювати не треба, вбий собі це в голову! Навпаки, ми хочемо співати гімн миру, дорогенький. Ліга — це як церква! А хто вступає до Ліги…
— Пане, відпустіть мене…
— Зачекай, я лиш хочу сказати тобі ось що: той, хто записується в Лігу, вступає до організації, яка охоплює — можеш порахувати — чотири п'ятих людства, розумієш? Чотири п'ятих — це все, що я хочу сказати.
І помахав чотирма пальцями руки йому перед очима, а тоді продовжив:
— Нам потрібна тільки єдність, їй-богу, і ми зможемо все! Диктувати закон будемо ми; а їм доведеться з нами домовлятися. Хто працює? Хто сапає? Хто сіє? Хто жне? Нам треба або багато, або нічого! І це поки що. Наша програма… Ходи сюди, я все поясню…
— Ваша мосте, відпустіть мене… Не для мене це…
— Як це не для тебе, віслюче? Але ж це справді стосується тебе, твого життя, твого права? Подумай про це, синку! Поглянь: ось тут осередок Ліги. Ти завжди зможеш мене тут знайти.
— Так, ласкавий пане, цілую ручки… Заради Бога, забудьте, що я вам щось говорив…
І, повернувшись спиною, пішов геть, боязко озираючись. Ночо Пінья ще якийсь час проводжав його очима, хитаючи головою.
Удома більше, ніж зазвичай, панувало сум'яття. З кожним днем усе дедалі більше йшло до соціальної революції. Там були — і це одразу було чутно з вулиці — п'ятеро студентів, колишніх однокласників Чельсіни. Був там також Антоніо Дель Ре, онук донни Катеріни Лаурентано і небіж Роберто Ауріті, але він сидів, сердитий, забившись у куток. Вони всі разом голосно говорили. Велетень, себто Емануеле Ґарофало, коротун Міччікé, який сіпав усіма кінцівками, підстрибував і смикався, мов той чортик на пружині, і Бернардо Раддуза, кремезний, нестримний рекальмутець, репетували незрозуміло що, обступивши його доньку Міту, найстаршу з шістьох дівчат, що залишалися вдома, — ту саму, яка працювала цілими днями, а іноді навіть ночами разом з третьою його донькою, Аннікк'єю. Навколо неї верещали сестри Тіна і Лілла разом з Тотó Ліказі та Рокко Вентурою; Ріта намагалася заспокоїти свою заплакану, перелякану дитину; Чельсіна, палаючи гнівом, сварилася з Антоніо Дель Ре; і, наче всього цього гармидеру було ще замало, Нзулу, старий, волохатий, напівсліпий чорний пудель, видерся на стілець і, високо піднявши морду, на знак протесту вправлявся у довгих, модульованих завиваннях.
Лука Ліціо, відійшовши вбік, обхопив голову обома руками, ніби боячись, що крики ці відірвуть йому її.
— Панове, у чому річ? що сталося? — вигукнув Ночо Пінья, заходячи.
Вони всі обернулися, підбігли до нього і, у полоні запалу, почали хором відповідати йому. Ночо Пінья затулив собі вуха.
— Тихіше! Я зараз оглухну! Хай говорить хтось один!