— Як завжди, це все Міта з Аннікк'єю! — вигукнула Тіна.
— Маніряться! — додала Лілла.
А велетень Емануеле Гарофало, трясучи піднятими руками, гарматним голосом загорлав:
— Усі вниз! Усі вниз!
— Хай пролунає авторитетне слово батька! — вигукнув Мондіно Міччікé, вимахуючи в повітрі палицею.
— Я нічого не розумію! Замовкніть! — крикнув Ночо Пінья.
Усі замовкли; але відразу ж у запалій тиші пролунало: «Дурень!» — Чельсіна кинула це слово Антоніо Дель Ре з таким виразом зосередженої люті, що здійнявся громовий регіт.
Чельсіна зробила крок уперед — струнка, попри неабиякі стегна, груди її здіймалися, смагляве личко палало, а очі блищали. Посеред цього реготу вираз шаленого обурення на її обличчі на мить розвіявся, а полум'яні вуста на мить мимоволі розтягнулись в усмішці, але вона відразу ж оговталась і вигукнула владно й зневажливо:
— Ходімо! Ходімо! Хто хоче слухати, хай слухає! А хто не хоче… Мені на це начхати!
— Кінець кінцем, — застогнав Ночо Пінья, зібравши докупи пальці обох рук і з'єднавши всі пучки разом, — чи скаже мені хтось, що, в біса, сталося? — І тут же додав, витріщивши очі: — Але хай говорить хтось один!
Заговорив Рокко Вентура, низенький і кругленький, з кирпатим носом і вусиками, що починалися в куточках рота і тут же закінчувались, мов дві коми:
— Нічого не сталося, — сказав він, — ми просто запропонували, щоб усі спустилися до кімнати на нижньому поверсі і подивилися генеральну репетицію лекції Чельсіни, ось і все.
— А Міта з Аннікк'єю, як завжди… — додала Тіна, вся розпатлана.
— Маніряться! — повторила Лілла.
— Вони що, не хочуть спускатися? Та дай їм спокій! — сказала з порога Чельсіна. — Вони — мурашки, це ж відомо, а я — коник-стрибунець. Ходімо, ходімо вниз, годі вже вам!
Пінья глянув на своїх доньок Міту та Аннікк'ю, які не рушили з місця, обидві одягнені в чорне, з блідими обличчями і скорботними очима; потім глянув на Антоніо Дель Ре, який також сидів з похмурим обличчям, спершись ліктем об коліно і кусаючи собі нігті.
— Ідіть, ідіть, — сказав він тим, хто вже налаштувався спуститися слідом за Чельсіною на перший поверх. — Я зараз прийду… Мені треба дещо сказати донові Ніно Дель Ре.
— Облиш! — схвильовано вигукнула Чельсіна, вона знову з'явилась на порозі, повернувшись нагору по сходинках тісних дерев'яних сходів. — Я забороняю тобі, тату! Я вже говорила з Ніно, годі вже з цим! Спускайся!
— Гаразд, гаразд, — сказав Пінья. — Навіщо так сердитись? Мені треба поговорити з ним про інше… Тихіше, не кричи…
Антоніо Дель Ре випростався і схопився на ноги в раптовому пориві обурення; але одразу ж пошкодував про своє рішення піти, тож так і залишився стояти, шукаючи очима по кімнаті свого капелюха.
— О Боже, як легко вас вивести з рівноваги! Не поспішайте так! — вигукнув Ночо Пінья.
— Та ні! Нехай іде, якщо хоче! — під'юджувала Чельсіна. — Буду дуже рада, коли він піде, я йому вже все сказала! Але ні, зачекай-но…
Вона побігла до сусідньої комірчини, де спала, дістала із шухляди комода стару ляльку, свою останню ляльку, якою вона бавилася багато років тому і яку нещодавно випадково знайшла: той дурноверхий Емануеле Ґарофало, не розуміючи, чим це для нього обернеться, потай намалював на ній ручкою бригадирські вуса; підійшовши до Антоніо Дель Ре, вона поклала її йому на груди, притиснула її його ж рукою і промовила:
— Тримай! це якраз для тебе! її ти зможеш полюбити! — і побігла вниз по сходах.
Антоніо Дель Ре жбурнув ляльку у великий робочий кошик, що стояв між Мітою та Аннікк'єю. Ночо Пінья якийсь час дививсь на неї насуплено; потім нахилився, щоб придивитись до неї уважніше, і запитав:
— Це що, вуса?
У відповідь Ніно витягнув ляльку з кошика і запхав її собі до кишені догори ногами. Дві ніжки, одна в панчосі, а друга боса, стирчали назовні.
— Так їй кров бухне до голови! — сказав тоді Ночо Пінья. — Заспокойтесь, доне Нінí! Поміркуймо спокійно. Їй-богу, було б краще, якби ви поїхали геть. Ваше теперішнє становище, коли ваш дядько в Джірдженті готується… А ми тут повинні працювати. Ми саме починаємо; мало що можемо зробити, але мусимо принаймні висловитись на знак протесту. Я ставлю себе на ваше місце і розумію ваші почуття небожа. Ви ще хлопчик, син, вихований у родині. Я знаю, що ви думаєте; деякі речі вам геть не подобаються. Але ви теж повинні поставити себе на моє місце і врахувати мої почуття батька, усвідомити мою відповідальність, розумієте? І ще… Доне Нінí, я людина вразлива, ви це знаєте; бідолаха, якого з усіх боків обкидають камінням наклепів, та я сміюся з цього; але що стосується вас і ваших родичів, зокрема з поваги до… — ким вам доводиться дон Ландіно Лаурентано? дядьком? кузеном? дядьком, правда? авжеж… він же брат у перших вашої матері — також з поваги до нього, розумієте, я б не хотів, щоб виникли підозри… Я слушно говорю, Мітіно?