Міта ледь підняла очі від роботи й одразу ж опустила їх знову, продовжуючи шити. Антоніо Дель Ре підійшов до шибки дверей невеликого балкона і визирнув на безлюдне П'яно-ді-Ґамез, далі гризучи собі нігті.
— Послухайте, — провадив далі Пінья. — Це свята правда: найбільшої шкоди ваша бабуся завдала не собі, не своїй сім'ї і не вам…
У цю мить Дель Ре розвернувся, підійшов до нього і закричав, трусячи кулаками:
— Годі! Годі! Годі!
Ночо Пінья якийсь час дивився на нього приголомшено, а потім сказав:
— А знаєте, мені сьогодні здається, що ви всі тут божевільні! Тож я кажу, що найбільшої шкоди вона завдала містові, залишивши все добро, яке за правом належало їй, у руках свого брата, який… Зрештою, доне Нінí, облишмо пристрасті й поговорім відверто! На чиєму ви боці? Так ми нічого не доможемося! Я не хочу на вас тиснути. Але вам пора визначитися, друже мій: або ви з нами, тобто з партією, не ховаючись, або залишаєтесь зі своєю родиною. Та якщо ви й самі не знаєте…
— Але чому вона? чому саме вона? — вигукнув Антоніо Дель Ре, мало не плачучи від люті, і знов зі стиснутими кулаками ступив крок йому назустріч (він натякав на Чельсіну). — Чому саме вона? Чому не ви? Чому не ті дурні, Раддуза чи Ґарофало?
— А що вона? — ошелешено перепитав Пінья.
— Це з приводу лекції, — тихим голосом пояснила Аннікк'я.
— Ага, лекції? І що з тією лекцією?.. Ах от воно що… Але вибачте, любий доне Ніно! Вас це не болить! Ви поїдете з дядьком до Рима й далі вчитиметесь у цьому прекрасному місті; будете сидіти за столом і їсти все готове; навчання, книжки — все оплачено… Але подумайте, заради Бога, що моя донька теж… Можете собі уявити, як закипає кров у неї, моєї бідної донечки, коли подумає про те, що вона так багато зробила, стільки боролася і все надарма? Що вся її любов до навчання, все її прагнення досягти успіху має закінчитись ось так? Дайте їй відвести душу! Нехай запалить цілу округу! А ви б хотіли ще й заткнути їй рота! Яким правом, вибачте? Що ви можете для неї зробити? Якщо я зараз не піду геть, то лусну…
І він теж побіг, розлючений, вниз по дерев'яних сходах. Антоніо Дель Ре знов підійшов до вікна, виглядаючи надвір.
Міта й Аннікк'я далі мовчки шили, опустивши голови. У цій мовчанці вони всі троє прислухались до свого утрудненого дихання й усвідомлювали свій внутрішній біль, роз'ятрений думкою про те, що вони не можуть протистояти цьому станові речей, який суперечить їхній природі, їхнім почуттям, їхнім прагненням.
Найбільше терзався Антоніо Дель Ре. Ще з дитинства похмура гіркота його бабусі всоталась йому у кров й отруїла її; хвороблива ніжність матері, сповнена хвилювання й страху, завдавала йому болю й дратувала, спричиняючи принизливе відчуття скованості; його дратувала покірність долі, яку виказував його дядько, пригнічений знегодами і відсталий від життя, хоч замолоду він палав неабияким полум'ям і проявляв немалу відвагу, та ще й тепер не хотів здаватися переможеним і посміхався, щоб показати, що все ще вірить в ідеали, знівечені й заплямовані численними провинами і багатьма помилками. Він відчував, він знав, що цією усмішкою дядько хотів приховати невигойну виразку у своїй душі, цілком безпідставно боячись уразити рідних. Але чому, замість того, щоб приховувати, дядько Роберто не розрізав цього гнійника, як це зробила його бабуся, як робили тут, у будинку Піньї, його ще зовсім юні товариші? Однак розрізали вони його у такий спосіб, що це викликало в нього нудоту й роздратування. Голосно протестувати проти численних неподобств і знегод, вимагати справедливості і помсти в ім'я своєї справи, своєї крові і своїх страждань мали б ті, хто діяв, боровся і страждав, а не ті, які нічого не зробили і які довели, що вміють лише розводити пустопорожню балаканину та змішувати в одну купу всіх — чесних і нечесних, його дядька і баламутів, інтриганів та багатьох тих, хто зветься патріотом задля красного слівця чи задля вигоди!
Однак не тільки ця несправедливість викликала в Антоніо Дель Ре неприязнь до своїх товаришів. Пройшовши школу похмурого й гордовитого страждання, яке не бажало виливатись у слова, і ще гордовитішого самозречення, якому чужа була будь-яка ница заздрість, він може б, і кинувся у бій, розриваючи всі мислимі зв'язки з родиною, але тоді не промовив би ані слова і не шукав би товаришів: опустивши голову, зціпивши зуби і стиснувши зброю в руках, він негайно взявся б до діла. А ці приходили сюди лише для того, щоб базікати й розважатися з доньками Піньї.