Антоніо Дель Ре не хотів визнавати, що його відраза і презирство були значною мірою спричинені лютими ревнощами.
З тією ж затятою палкістю, з якою він був готовий кинутися в бурхливу діяльність, він безтямно закохався в Чельсіну з першого ж дня, коли вона, тоді ще молоденьке дівчисько в суконці до колін, з'явилася в технічній школі для хлопців. І хоч до Чельсіни залицялися всі однокурсники, вона відповіла на його кохання — спочатку таємно, потім дозволивши іншим здогадатися про це, а відтак, нарешті, відкрито заявивши про свої почуття і не звертаючи уваги на глузи розчарованих. Однак вона не замкнулася в його коханні, не прикипіла до нього, як цього хотів би він: вона залишилася там, де була, посеред них усіх, з відкритим серцем, з думками, що ширяли то тут, то там, щедра на слова, погляди й усмішки, сп'яніла від своїх перемог, від своєї слави бунтарки проти всіх забобонів, знаючи собі ціну і прагнучи, щоб її помітили, щоб нею захоплювалися, щоб їй аплодували.
Що більше вона поставала перед ним такою, то більше Антоніо усвідомлював, що не повинен був кохати її не тільки тому, що вона не була такою, як він хотів, але й тому, що, думаючи про матір і бабусю, він розумів, що одна жахнулася б її, а друга вважала б її дурним дівчиськом. Та насправді це було не так — Чельсіна не була ні лихою, ні дурною, він добре це знав; ба більше: якби він захотів прислухатися до найпотаємнішого і найглибшого голосу свого сумління, голосу, придушеного шанобою, трепетом і любов'ю, то засудив би не відкритий бунт Чельсіни, а радше надто замкнуту гордість своєї бабусі і надто невільниче смирення матері.
— Доне Нінí, — покликала Міта м'яким голосом. — Чи не підійшли б ви сюди на хвилинку?
Антоніо здригнувсь, підійшов до неї, але, побачивши, що вона підняла нижню сорочку, яку шила, ніби для того, щоб приміряти, відразу ж збентежено відступив, сіпнувшись.
— Ні!.. ні, зараз…
— Дорогий доне Нінí, — зітхнула Міта. — Треба набратися терпіння! Треба поспішати… Ви їдете геть… Щастить же вам!
Міта разом з сестрою шила для нього білизну, яку він мав взяти із собою до Рима.
Усі найкращі сім'ї міста, і навіть бабуся та мати Антоніо, давали роботу цим двом убогим сестрам, які також часто то тут, то там працювали поденно. Таке співчуття, а точніше жалість стосувалась лише їх двох, вони добре це розуміли, і щодня ставали дедалі смиреннішими, щоб краще заслужити таке ставлення, щоб віддячити за нього і бути певними, що їх не покинуть напризволяще. Вони розуміли, що тим, хто їм допомагає, надто багато речей доводиться не помічати — надто багато речей, які їхній батько із сестрами, замість того, щоб стушувати, щосили намагались зробити ще помітнішими, ніби навмисне хотіли налаштувати проти себе всю округу і виснажити терпіння та милосердя своїх ближніх. А хіба це не могло зашкодити і їм? І що мали казати люди? Ми, чужі люди, маємо співчувати і допомагати вам, а тимчасом ваші кревні, яких ви утримуєте з нашою допомогою, воюють з нами? Колотнеча, скандали, чвари!
Щоб хоч якось виправдати батька, Міта й Аннікк'я змусили себе повірити, що після нещастя з Розою, їхньою старшою сестрою, його мізки й справді почали йому відмовляти. Звісно, відтоді в їхньому домі розверзлося справжнє пекло. Ще більше, ніж на батька, Міта та Аннікк'я нарікали й сердилися в глибині серця на своїх сестер. Як ті могли не розуміти, що тільки мовчанням, якомога покірнішою й укліннішою скромністю можна якщо не стерти повністю тавро ганьби, яким тепер позначено їхній дім, то хоча б зробити його не таким помітним? Авжеж, Ріта, коли дитина залишала їй кілька вільних хвилин, а також Тіна і Лілла допомагали їм шити, обкидати або строчити на машинці в ті нечасті дні, коли роботи було вдосталь; але вони працювали без любові, неохоче, особливо Тіна з Ліллою, адже після того лиха вони так і не змирилися з тим, що доведеться відмовитися від усіх надій і бажань. Бачачи, як вони щоранку одягаються й чепуряться, Міта з Аннікк'єю відчували, як стискаються їхні серця, розуміючи, що сестри виряджаються не задля чесних надій і бажань, усвідомлюючи, що жоден чоловік з чесними намірами на них не гляне. І з дня на день вони очікували, що Тіна та Лілла, біля яких безперервно крутилися всі ці молодики, закінчать так само, як і Ріта. Аби лиш їм принаймні трапився хтось хороший, такий як Лука! Ріті могло пощастити ще менше… Бо, зрештою, авжеж, вони мусили визнати, що Лука — хороший хлопець. Вони тільки не могли пробачити йому вперте небажання узаконити свій союз з Рітою перед законом і вівтарем. Він був такий добрий до всіх, так любив дитину і нікого в домі не обтяжував. Звичайно, якби він не нажив собі стільки ворогів за свої ідеї і не був таким невдатним, то міг би принести родині велику користь, бо роботи не боявся і, мабуть, був дуже вчений, судячи з того, скільки книжок він уже прочитав і читає далі!