Ніхто не розумів цього краще, ніж Марко Прéола, який вже давно віддав своє життя на волю випадку, адже й сам ні в гріш його не ставив, бо розгубив усі свої почуття, втратив віру в будь-що і відмовився не тільки від будь-яких правил, але й від звичок, підкоряючись кожній раптовій і нестримній примсі; тому усе в його очах було сміховинним та марним, і він висміював усе та всіх, даючи у кпинах вихід непересічній, хоча й безладній енергії своєї озлобленої душі.
Він знав, що три дні тому ці двоє ходили на пристань Порто-Емпедокле, де вели агітацію серед чорноробів, що вантажили сірку, докерів, стивідорів, матросів рибальських човнів, візників та вагарів, намагаючись організувати там осередок Ліги. Побачивши, що вони повертаються о такій порі і в такому стані, Марко зморщив носа й зупинився посеред дороги, чекаючи на них, щоб піти разом до Джірдженті; коли Ліціо і Пінья були вже поряд, він розвів руки, ніби тримав бокасту сулію, і мовив:
— Ходімо; дарма, я сам понесу її.
Пінья зупинивсь і, намагаючись випростатись, презирливо глянув на Прéолу. Тіло його було все в грудках і вузликах, а безволосе, немов у ляльки, обличчя, почервонілі від морської солі щоки і пара чорних очей під зім'ятим капелюхом, блискучих і божевільно рухливих, робили його схожим на одну з тих маріонеток, що вистрибують із чарівних шкатулок.
Марко Прéола дещо зневажливо, хоча й добродушно використав пестливу форму його імені і сказав йому, підморгуючи:
— Ночарé, не ображайся! Паскудний цей світ, повний невдячних людей. Серед моряків повно шпиків. Та закрий ти цей парасоль, Луко! Бог посилає нам воду, і ти не хочеш нею скористатися? Тож умиймося, ось так…
І він підняв до неба замурзане обличчя. Хмари зі скрашеними багрянцем нерівними краями мчали назустріч сонцю на сході, і з них далі бризкала крижана, колюча мжичка.
— Може, це голки? — репетував Прéола, іржучи, мов той кінь, метляючи головою і навмисне кидаючись на Пінью.
Брудний з ніг до голови, весь мокрий від дощу, він почувався вільним від незручної потреби захищатися від води та грязі і, талапаючись без стриму й сорому в багнюці, насолоджувався тим, що може безкарно каляти інших.
— Геть від мене! — крикнув на нього Пінья. — Хто тебе кликав? кому ти потрібен? хто тобі дозволяв?
Не бентежачись, Прéола відповів:
— Як же ти мені подобаєшся, коли сердишся! Глина — це наша мати, любий мій! Я хотів тільки намастити тебе нею трохи… А ти мене цураєшся! І потім скаржишся на інших, що вони невдячні.
— Яке нахабство… — буркнув Пінья, звертаючись до Ліціо.
Але той простував собі далі, незворушний і насуплений, замкнувшись у собі. Тільки здвигнув плечима — він, мовляв, не хоче відриватися від своїх думок.
Прéола деякий час мовчки йшов за ними, трохи віддалік, дивлячись то на одного, то на другого. Того ранку йому дуже хотілося щось утнути, але він не знав, що саме, і його охопило бажання завити вовком. Щоб стриматися, чоловік роззявляв рота, хапав себе рукою за нижню щелепу і тягнув, мало не звихнувши собі її; тоді зітхав, і тілом його пробігав тваринний дрож. Він міг відвести душу тільки на цих двох; але дражнити Ліціо — сумнівне задоволення. Такий же безталанник, як і він, ще й із туманом в голові. Після двох нещасть, які спіткали його майже одночасно, — самогубство батька, хорошого, але дивакуватого адвоката, а потім і брата — в окрузі до нього ставилися з певним співчуттям, змішаним з тривогою, а також повагою. Він багато читав, а говорив мало, фактично майже не говорив. На те була причина: Ліціо не вимовляв майже половини абетки. Сміялися з нього хоча б через те, що він зробив Пінью своєю катеринкою; і катеринка з катеринником завжди з'являлися на зібраннях разом. Якщо Пінья фальшивив, Ліціо поправляв його, з вельми серйозним виглядом смикаючи за рукав. Соціальна революція… братерство народів… боротьба за права пригноблених… коротко кажучи, гучні слова! І, можливо, саме тому він тим часом неуважно жував шматок хліба, зароблений для нього іншими. І малося йому незле, еге! Тільки от цей холод…
— Трохи кави, заради Бога! — несподівано заволав Прéола, здіймаючи руки. — Три грудки цукру, слоїчок вершків, чотири скибочки підсмаженого хліба. О, святі душі Чистилища!
Лука Ліціо різко обернувся і з підозрою глянув на Марко. Саме про філіжанку кави думав він тієї миті, насупившись. Чолов'яга бачив її й упивався нею у мріях, вдихаючи димучий п'янкий аромат, а потім, охоплений тугою, стиснув у кишені закоцюблий кулак. Покинувши після невдалої агітації Порто-Емпедокле ще затемна, Ліка Ліціо страшенно змерз; йому несила було дочекатися теплої домівки. Принижений через цю дріб'язкову потребу, він почувався нещасним, гідним розради, тієї розради, якої, як знав Лука, йому не знайти ні в кого.