Коррадо Сельмі заборонив собі шкодувати про будь-що. Проте іноді він таки з жалем згадував кохання до донни Джаннетти Д'Атрі-Монтальто, і жаль цей раптово пронизував його серце, стискаючи його. Але то був не смуток за втраченим коханням, а радше злість за те, що він так сліпо віддався на волю цієї жінки, яка змушувала його чинити справжні безумства, так що понад рік він був відданий на посміх цілому Римові. Здавалось, що вона, охоплена прагненням скандалу, заприсяглася собі всіляко скомпрометувати і себе, і його. Коррадо спочатку намагався стримувати її більше заради неї, ніж заради себе, але потім теж відпустив віжки, боячись, що його стриманість може образити її або що його обережність може здатися їй ознакою нікчемності. Саме тоді він заборгував найбільше, хоч векселі не були виписані на його ім'я з поваги до жінки, яка змусила його залізти в борги. Позику для нього, після таємної домовленості з управителем банку, з братнім самозреченням взяв Роберто Ауріті. Тому загроза викриття негараздів цього банку стривожила Коррадо Сельмі, який боявся, можливо, не так за себе, як за Роберто Ауріті. Але ця його серйозна стурбованість частково згладжувалася впевненістю в тому, що уряд з багатьох причин був зацікавлений, аби цей скандал не вибухнув. Він добре розумів, що ця колотнеча призведе не лише до банкрутства банку, але й до краху всього порядку речей. Те, що уряд підтримав його переобрання — хоча Франческо Д'Атрі й далі був при владі — і підтримав кандидатуру Роберто Ауріті, підтверджувало цю впевненість. Перед від'їздом з Рима він пообіцяв Роберто, що приїде до Джірдженті, щоб допомогти в перегонах; отримавши телеграму Верóніки, Коррадо поспіхом примчав туди і відразу ж зрозумів, у яких надзвичайно складних умовах опинився Роберто перед лицем своїх супротивників, і ці обставини тепер погіршилися ще й через поєдинок. Він готовий був зробити все, щоб звільнити Роберто від численних тривог, які того гнітили, спонукати його дихати іншим повітрям. За всі його розумові й душевні чесноти, за все, що Ауріті зробив в юності, той заслуговував — Коррадо це добре знав — кращого становища; але, тільки-но переступивши поріг його дому в Джірдженті і познайомившись з матір'ю та сестрою Роберто, Коррадо Сельмі відчув, як у нього опускаються руки. Він раптом усвідомив причину того, чому Ауріті виявився в житті невдахою. Дім цей видався йому в'язницею! Як могли ці дві людські істоти добровільно животіти в безрадісному затінку своєї власної гіркої й пихатої нудьги? Невже у них виробилося таке похмуре уявлення про життя? Він не втримався від спокуси заговорити про це з матір'ю, сподіваючись хоч трохи розворушити її.
— Але ж життя — це пір'їнка, донно Катеріно! Подув — і все… Вам хочеться надавати цій пір'їні такої ваги?
— Мені хочеться, добродію Сельмі? — відповіла йому донна Катеріна. — Не те що мені цього хочеться… Для вас життя — пір'їнка, подув — і все, а для мене воно важить, мов свинець, любий мій.
— Це і є найгірше! — одразу ж заперечив він. — Перетворити пір'їну на свинець! Вибачте, якщо вже нам випало жити, то чи не думаєте ви, що душу варто тримати в стані… скажімо так, безперервного плавлення? Навіщо зупиняти це плавлення й давати душі застигнути, загуснути, зафіксуватися в цій невеселій свинцевій формі?