Донна Катеріна похитала головою, губи її стиснулись у гіркій посмішці.
— Плавлення… аякже! Але щоби втримати душу, як ви кажете, у цьому розплавленому стані, потрібен вогонь, любий друже! А коли у вас всередині вогонь цей уже згас?
— Не треба давати йому згаснути, їй-богу!
— Ех, любий мій, а буває, що вітер занадто сильний; буває, приходить смерть і задуває його; буває, озираєшся навколо і не знаходиш хмизу, щоб підкинути…
— А де ви його шукаєте? тут? замкнувшись навічно в цих чотирьох стінах, мов у в'язниці? А пані Анна, даруйте… невже пані Анна… не знаю…
Він замовк, зніяковівши, бо помітив, що сестра Роберто залилася рум'янцем, почувши, що її згадують, коли вона найменше цього очікувала. З найпершого погляду Коррадо Сельмі захопила її чиста й ніжна врода, і йому заболіло, що краса ця, не так занедбана, як знехтувана, марніє під цією впертою жалобою. Цей раптовий рум'янець вселив у нього страх, що він зайшов надто далеко, але відтак, подолавши миттєве збентеження, він додав:
— Хіба у вас немає сина? А отже, є й обов'язок жити заради нього, любити життя заради нього… хіба ні? Не знаю… може, я занадто сміливо висловлюю те, що думаю, але коли бачу всю цю понурість, це не здається мені розсудливим! Що скажете, пані Анно?
Та знову почервоніла на виду, насилу змушуючи себе не опускати очей, погляд її затуманився, а на вустах з'явилась нервова посмішка, вона ледь здвигнула плечима й відповіла, натякаючи на сина:
— Він такий молодий… Він сам влаштує собі життя…
— А, значить, ви… ви стара?
Цим останнім, майже мимовільним запитанням і закінчилась та перша розмова.
Тепер Коррадо Сельмі повертавсь до будинку Роберто, натхненний тим, що він побачив на віллі Колімбетра. Усі ці паяци в бурбонському однострої, які віддавали йому честь! Здуріти можна! Але яка розкішна та вілла! Князь — ні, князь так і не з'явився. Дуже шкода! Він так хотів би з ним познайомитися. Ще один чоловік, який замкнувся у своїх уподобаннях, у давно минулих часах… але йому вдається далі жити отак, поза часом, поза життям… в дуже кумедний спосіб — це ж так захопливо! він же перетягнув зі свого минулого в сучасне певні образки життя, які посеред нинішньої дійсності здаються безглуздими, мов маскарад, влаштований для забави… усі вони мов маріонетки… як захопливо!
— І все ж ці маріонетки, любий мій Сельмі, які вас так розсмішили, — сказала йому донна Катеріна, — на завтрашніх виборах переможуть вас, вашого друга Роберто, префекта, ваш уряд і всіх до одного… Тож смійтеся, якщо можете. Тіні минулого? Але ж це ми — тіні минулого!
— Ні, я не тінь, даруйте, донно Катеріно, — сказав тоді Сельмі, сміючись і обмацуючи себе. — Залиште мені хоча б цю ілюзію! Дивіться, он князь розвіявся переді мною, мов тінь… Я б дорого заплатив за те, щоб побачити, як він іде мені назустріч, щоб відшкодувати… ех, Роберто це знає… щоб відшкодувати мені за одну зустріч з його сином у Римі, коли мені хоч-не-хоч довелося зіграти роль тіні… Але що ж! нічого не вдієш… Та ви правду кажете, донно Катеріно, — ми, сицилійці, на жаль, вперто хочемо вважати себе тінями. Або людьми нікчемними, зневіреними чи догідливими. Частково в цьому винувате сонце. Сонце присипляє навіть слова у нас на вустах! Розумієте, я не просто так це кажу — я добре вивчив це питання. Сицилія увійшла до великої італійської сім'ї з державним боргом лише у вісімдесят п'ять мільйонів лір і невеликим балансом у двадцять два мільйони. Вона також принесла із собою цілу скарбницю церковної та державної власності, накопичену протягом багатьох століть. Але тут майже не будували громадських споруд, не було ні доріг, ні портів, не проводили жодної меліорації. Ви знаєте, як відбувався продаж державного майна і перепис церковної власності? Це повинно було робитися заради добра загалу, щоб полегшити становище рільників. Куди там! Це було зроблено заради наживи. І нам довелося викупити наші церковні та державні землі, а також заплатити за іншу нерухомість колосальну суму — близько семисот мільйонів, яку було взято, звичайно, з коштів, призначених для меліорації інших наших земель. А та знаменита чверть церковної власності, яку нам було віддано згідно із законом від 7 липня 1866 року? Яке знущання! Насамперед вартість цих маєтностей розраховували на основі брехливих декларацій сицилійського духовенства, яке хотіло зменшити податок з невідчужуваного майна, і з цієї номінальної вартості, зверніть увагу, були вирахувані всі відсотки, що виплачують державі, а також податки та адміністративні витрати. Але потім всі ці відрахування застосували до реальної вартості, а також було відраховано пенсії, що належали членам розпущених органів. Так що на сьогодні наші муніципалітети не отримали нічого, майже нічого. І після стількох жертв, принесених і здійснених з почуття патріотизму, хіба не має наш острів права урівнятися з іншими регіонами Італії й отримати всі ті блага і покращення, які ті вже дістали? Хоч як я старався, але мені ніколи не вдавалося зібрати всіх сицилійських депутатів в один діяльний гурт. Та дарма, не будемо про це, донно Катеріно! Це псує мені кров. Я роблю що можу. А потім знизую плечима й кажу: «Що ж, значить, ми на це заслужили».