Він повернувся до Роберто і, міняючи тему, додав:
— А знаєш? Вчора я бачив на вулиці дружину твого опонента. Любий мій, ти не можеш не програти. Ох, яка це вродлива жіночка! Даруйте, ласкаві пані, що я так кажу, але мені б забракло відваги перемогти, навіть в ім'я святого імені Вітчизни і Свободи, якщо б це викликало сльози на очах у цієї прекрасної синьйори!
Розділ сьомий
Ніколетта Каполіно увійшла до кабінету чоловіка вже одягнена, з чудернацьким фетровим капелюшком на прекрасному волоссі барви воронячого крила. Квітуча, струнка й зухвала, з палким поглядом і пристрасними вустами, випещена непомітною і вмілою турботою про своє тіло, вона духмяніла хтивими, п'янкими пахощами. Був то драматичний момент, інтермедія у п'єсі, яку подружжя грало щодня протягом двох років, навіть в усамітненні власного будинку, сам на сам, взаємно захоплюючись своєю спритністю і вправністю. Вони обоє добре знали, що ніколи не зможуть обдурити одне одного і навіть не намагалися це зробити. Не можна сказати, що робили вони це з чистої любові до мистецтва, адже обоє потай ненавиділи необхідність цього свого вдавання. Але якщо вони хотіли жити разом, не накликаючи на себе неславу і не відчуваючи до себе надто великої огиди, то визнавали, що без цього їм не обійтися. І тому докладали зусиль, щоб прикрити чи навіть замаскувати цю свою ненависть ввічливою й елегантною брехнею. Для обох брехня була прикрим, проте коштовним способом для практикування взаємного милосердя, який проявлявся в тому, що подружжя наввипередки змагалося у найвишуканіших виявах ґречності і врешті-решт здобулося не тільки на сердечне визнання заслуг одне одного, але й на щиру взаємну вдячність. Вони майже справді покохали одне одного.
— Ньяціо, я не можу поїхати спокійно! — гнівно сказала вона, заходячи, нібито болісно вражена і стривожена через підозру, що чоловік обманює її. — Заприсягнися мені, що не підеш нині битися на дуелі.
— О Боже, Леллé, я ж казав тобі, що іду в Сікуліану! — відповів Каполіно, піднімаючи руки і м'яко кладучи їх їй на плечі. — Ти ж знаєш, я мав там бути вчора. Не хвилюйся, люба. Дуель відкладено до закінчення виборів.
— А тобі можна вірити? — наполягала вона, намагаючись застебнути на одній руці рукавичку другою рукою з уже натягнутою рукавичкою.
Каполіно з радістю пирхнув би у відповідь на таку її наполегливість, натомість він усміхнувся, турботливо підійшов до Ніколетти, взяв її долоню, щоб застебнути рукавичку, і затримав її руку у своїй, немов закоханий.
— Якби ти тільки знав, як мені не хочеться їхати у Вальсанію! — млосно мовила вона майже йому на вухо.
— Невже! — вигукнув він і подивився їй у вічі, ніби попереджаючи, що ця нотка ніжності (зрештою, дуже мила й гарна) була щонайменше недоречною і невчасною.
— Присягаюся! — не відступала від свого вона, та все ж відповіла на його усмішку.
Каполіно голосно засміявся:
— Та невже! не може бути! тобі ж буде страшенно весело! Подивишся, як ця незграба Аделаїда з'явиться перед нареченим… Видовище буде небувале! Ти це серйозно, Леллé?
— Тільки на серці мені якось неспокійно… — повторила Ніколетта. — Учора ввечері ти засидівся тут допізна… Я навіть не чула, коли ти ліг у ліжко…
— Хіба не бачиш, скільки тут передвиборчого листування? — сказав він їй, показуючи на бюрко. — Дядько Салезіо, їй-богу, принаймні в цьому міг би мені допомогти…
— Аякже, дядько Салезіо допоможе! Якби це були тістечка…
— Годі. Не гай часу, іди уже, іди… Чи чекаєш на екіпаж?
Ніколетта повела очима, немов погоджуючись підкоритися, але без переконання, і зітхнула:
— Якщо ти справді їдеш в Сікуліану, то чи не міг би ти ввечері, на зворотному шляху, звернути з путівця й заїхати по мене у Вальсанію?
— Еге, якщо буде змога, то звісно! — відповів він. — Але якщо друзі… Я ж не сам вертатимусь… Та якщо зможу… тобто якщо вони не поїдуть зі мною…