І потягнувся вустами, щоб поцілувати її. Вона інстинктивно відхилила голову назад, боячись зіпсувати зачіску.
— Ти чого? — мовила вона.
— А того, що ти мені подобаєшся отакою… Не хочеш мене поцілувати?
— Але обережно…
Так їх застала стара служниця, яка прийшла повідомити, що екіпаж Сальво прибув. Ніколетта одразу ж відсунулась від чоловіка.
— Уже йду, — сказала вона служниці, а тоді, простягнувши чоловікові руку, додала: — Тож до зустрічі.
— Бажаю гарно розважитись, — мовив Каполіно.
Для такого містечка, як Джірдженті, екіпаж цей був надмірністю, недоречною демонстрацією розкоші та багатства, яку могли пробачити лише Сальво. Від передмістя Рабато, де мешкав Каполіно, до алеї Пасседжата, де кілька років тому Сальво побудував прегарну віллу, можна було дійти пішки за пів години.
Ніколетта не мала сумніву, що того ранку її чоловік збирається битися на дуелі. Але їй не треба було цього знати, щоб не псувати собі розваги. Скільки всіляких інших речей їй треба було не знати, щоб бути такою веселою й життєрадісною! Хоч не знати їх вона не могла, зате вміла, часто зусиллям волі, поводитись так, ніби не знає. Коли їй уже несила було це терпіти, вона потай відводила душу — і душа її підносилась над усіма тими нещастями, які гнітили її від самого народження. Їй не треба було знати, наприклад, що мати її була причиною смерті батька, хоч помер він не від отрути, як це твердили злі язики в окрузі, але точно від горя, бо мати хотіла вийти заміж за колишнього канцеляриста з банку Спото, того самого, якого Ніколетта звала дядьком Салезіо. Їй було лише п'ять років, коли помер батько, але вона добре його пам'ятала, і мати так і не змогла вмовити її називати батьком свого другого чоловіка, набагато молодшого від неї. Ні, дядько Салезіо не був лихим чоловіком, але він був легковажним і вкрай марнославним. Тільки-но ставши чоловіком вдови Бальдассаре Спото, він навсправжки повірив, що цим шлюбом отримав мало не шляхетський титул; у голові в нього почали плодитись дивні химери, і врешті вся душа його перетворилась на химеру. Та незабаром бажання, які породжували ці химери, почали вичерпуватись. Дядько шалено сипав грішми… І якби це принаймні приносило йому втіху! Якою ж китайською тортурою досі були для нього ці лаковані туфлі, що змушували його ходити маленькими пташиними крочками, майже навшпиньках! Лихі язики подейкували, що під жилетом він носив жіночий корсет. Ні, корсета він не носив, зате носив вовняний пояс, яким він кілька разів обгортав талію, щоб підтримати закляклий поперек. Він був не такий вже й старий, лише на кілька років старший від Каполіно, але, попри всі старанні й невтомні зусилля, підупадати він почав дуже рано. Тепер він був схожий на накрутну ляльку: усе у ньому було припасоване, скріплене докупи, усе було несправжнє: зуби, рожеві щоки, начорнені вуса й гостра борідка, тонкі брови і рідке волосся; а ходив і рухався він по-молодечому жваво, немов під дією пружини. Але попри все це латання, очі його, які ледь видніли під набряклими, водянистими мішками повік, виражали безмежний смуток. Бо після смерті дружини, на жаль, настала скрута. Ніколетта могла б позбутися його, але їй стало його шкода; вона взяла на себе управління тим скромним майном, що їм залишилося, але воліла зберегти зовнішню пристойність, і дядько Салезіо (тепер уже схожий на мумію) й далі з'являвся на людях у своєму образі денді, взірця елегантності, дибаючи навшпиньках у своїх шовкових панчохах і лакованих туфлях; але вдома, авжеж, вдома панувала найсуворіша економія. Якось Ніколетта побачила, як він прийшов додому, несучи під пахвою згорток з двома фальшивими, зробленими з картону смаженими курчатами. Не було сумнівів: цим картонним смаженим курчатам судилося лежати на його убогому столі під металевою сіткою від мух. Щодня бідолашний старий ставив їх перед собою на стіл, обманюючи самого себе: без цього він уже не міг обійтися! І ці картонні курчата та окраєць хліба (справжнього, але занадто черствого для його фальшивих зубів) тепер цілі тижні становили весь його щоденний обід! Бо Каполіно не захотів брати його до себе, і дядько Салезіо Марулло залишився сам у похмурому старому будинку, який Ніколетта віддала йому разом з тим добром, яке вдалося врятувати від розорення. Не вміючи обмежити свої витрати і бажаючи купити собі то гарну краватку, то елегантний ціпок, він часто залишався голодним, коли, звичайно, не навідувався в обідню пору в будинок Фламініо Сальво, знаючи, що там перебуває його пасербиця. І Ніколетта, потай паленіючи від сорому, хоч і воліла б видерти йому борідку чи й очі, але мусила зустрічати його з усмішкою.