Вона відчувала, що могла б бути доброю людиною; зрештою, їй здавалося, що в певні моменти свого життя вона й справді виявляла доброту; але підступна доля доброю бути їй не дозволяла. Вона хоч-не-хоч мусила бути лихою! Усе в ній було несправжнє — і всередині, і зовні, і довкола. Їй доводилося вести таємну, безнастанну боротьбу, щоб подолати задуху відрази й не відчувати тягаря своєї машкари, хоч та вже так прилипла їй до обличчя, що стала для неї другою шкірою. Але на чолі в Ніколетти Каполіно вибивалось непокірне, розвихрене пасмо волосся, й іноді вона боялась, що одного дня душа її перевернеться в грудях і миттєво збунтується проти багаторічного браку повітря.
А тепер її чоловік пішов битися на дуелі. А вона їде розважатися!
Щоб не бачити людей і щоб менше людей бачили її, вона наказала візникові звернути з вулиці Атенеа на дорогу Санта-Лючія, у нижній частині міста. Вона вже давно не дбала про те, що подумають люди, коли побачать її в кареті Сальво. Тепер вже всі все знали. Зрештою, навіть тут пристойність певним чином рятувало те, що Каполіно був посвоячений із Сальво, як і те місце, яке Ніколетта займала біля доньки дона Фламініо. Її зухвальство виступило проти злосливості і хоч не повністю перемогло, проте змусило її мовчати і кланятися на людях; пліткувати було дозволено лише у вузьких колах, та й то з певного філософською поблажливістю. Адже філософія має одну гарну ознаку: вона завжди зрештою визнає рацію за тим, хто будь-яким способом вміє примусити себе поважати.
Вілла Сальво, розташована високо, на відкритому місці, нависала над дорогою, що врізалась у схил пагорба з південного боку. До неї можна було піднятися широкими сходами, розділеними на уступи для легшого подолання висоти. На кожному уступі на п'єдесталах похмуро височіло по чотири потворні статуї, які, безумовно, не дуже привітно зустрічали гостей і не надто люб'язно вітали їх з подоланням ще одного маршу сходів. Однак згори відкривався чарівний краєвид на всю околицю з її рівнинами та долинами, а десь в далечі видніло море.
Перед тим, як піднятися на верхній поверх вілли, Ніколетта побігла прямо до кабінету Сальво на нижньому поверсі, але на порозі раптом зупинилася, побачивши, що він не сам.
— Заходьте, заходьте, — сказав Фламініо Сальво, він стояв перед бюрком, за яким сидів юнак і щось писав: то був Ауреліо Коста.
— Перепрошую, якщо… — почала говорити Ніколетта, дивлячись, як Коста підводиться з місця.
— Та годі вам! — перебив її Сальво, погладжуючи бакенбарди; повільний погляд очей під набряклими повіками надавав його холодній посмішці виразу легкої іронії. — Заходьте… Я тут просто балакаю зі своїм інженером.
Відтак, помітивши, що той незручно почувається в присутності жінки, додав:
— Ви не знайомі?
— Чули одне про одного, — дещо недбало відповіла Ніколетта. — Та не думаю, що нас колись представляли…
— Он як! — мовив Сальво. — Тоді представлю вас офіційно: інженер Ауреліо Коста, пані Леллé Каполіно-Спото.
Ауреліо Коста, опустивши очі й не відходячи від бюрка, злегка схилив голову. Він був добре збудований, стриманий і гордовитий у своїй чоловічій красі, без сліду манірності, хоча незвичний для нього, щойно пошитий міський костюм надавав йому дещо грубуватого вигляду.
— Аделаїда вже готова? — запитала Ніколетта у Сальво, спостерігаючи за молодиком і злегка всміхнувшись у відповідь на його стриманий уклін.
— Одну хвилинку, — відповів Сальво. — Присядьте-но, присядьте, донно Леллé. Я зараз повернуся. Гадаю, Аделаїда готова.
І він рушив до дверей.
— Мабуть, буде краще, якщо й я туди піднімуся! — крикнула йому вслід Ніколетта.
— Та ні, навіщо? — сказав Сальво, обертаючись на порозі. — Аделаїда зараз спуститься.
І вийшов.
Сідати Ніколетті не хотілось; примхливо погойдуючись, вона почала ходити по великій, в міру розкішно обставленій кімнаті — туди-сюди.
Ауреліо і далі стояв, не знаючи, чи варто йому знову сісти; він боявся допуститися нетактовного вчинку, але, з другого боку, його дратувала думка, що через її примху він стовбичить тут, мов слуга, який чекає на наказ. І вона справді почувається тут, як господиня, та якою ціною? І подумати тільки, що він цілими роками мріяв заволодіти нею! Він теж служив Сальво, як і вона, як і Каполіно, як і всі інші; але якби Ніколетта була його дружиною, Сальво, звісно, не наважився б навіть подумати про те, щоб використовувати її для своїх старечих утіх. А тепер вона, зі своєю спаплюженою пишною, хтивою красою, опинилася між двома дідами. Чи справляло це їй задоволення? Чи вона тільки нахабно виставляла перед ним напоказ своє становище господині? Чи насолоджувалась вона цією розкішшю? чи втішалася цими почестями, отриманими на заміну втраченої честі? Аякже! Невдовзі її чоловік стане депутатом… А вона… вона буде дружиною депутата! А натомість ким би вона була з ним, навіть якби змогла подолати ганьбу — авжеж, ганьбу! — через шлюб з чоловіком такого низького походження? Чесність, молодість, чисте й святе кохання? Але ж для неї більше значило розвіяне пір'я і вуаль на широких крисах її капелюшка!