І він сів, втомлений та розгніваний.
— О, звісно, так, сідайте, — вигукнула Ніколетта, обернувшись до нього. — Вибачте, що я вам не сказала… поринула у думки…
Вона підійшла й раптом стала перед бюрком, обличчям до нього; вся її постать виражала загонисту рішучість.
— Ви залишитеся тут, пане інженере?
— Можливо… Не знаю… — відповів той, твердо дивлячись на неї. — Поки що ми працюємо над планом… Якщо все здійсниться…
— То ви лишаєтесь тут?
— Тут буде потрібен директор…
Ніколетта якийсь час стояла і дивилась на нього, заглиблена в роздуми, а потім однією рукою злегка поправила собі волосся на чолі:
— Ви вчилися в Парижі, правда?
— Так, — різко відповів він, відчуваючи запах п'янких парфумів, який випромінювала її зухвала постать.
— Париж! — вигукнула Ніколетта Каполіно, піднявши підборіддя і примружившись. — Я була там у медовий місяць… А скажіть-но мені, якби ви захотіли, чи не могли б ви зараз повернутися на державну посаду?
Ауреліо глянув на неї, приголомшений такою раптовою зміною теми розмови, насупив брови і відповів:
— Не знаю. Не думаю. Але я б навіть не пробував. Я б радше повернувся на Сардинію. Я тут на прохання пана Сальво. Я нічого не втрачу, якщо поїду звідси.
— О, я знаю! — поспіхом сказала Ніколетта. — З вашими талантами… Я саме це мала на увазі! І пан Сальво точно не відпустить вас, якщо має на думці, як ви кажете, якийсь план.
Вона злегка примружилась, піднесла палець до вуст, трохи помовчала і повела далі вже іншим тоном:
— А я вас добре пам'ятаю, знаєте? коли ви приїздили сюди ще студентом… молоденьким… так! Я дуже добре вас пам'ятаю…
Ауреліо зробив над собою неабияке зусилля, щоб не піддатися збентеженню, потрясінню, яке викликали в нього її слова, сказані з таким спокійним нахабством. Чого хоче ця жінка від нього? Чому вона так з ним розмовляє?
Це справді важко було зрозуміти, а для Ауреліо — взагалі неможливо. Випадкова, несподівана зустріч з ним; враження, яке вона справила на нього; думки, які вона прочитала в його очах, крадькома, по-жіночому кидаючи на нього погляди, після того, як так невимушено увірвалась у кабінет Сальво, а потім ще під час цього очікування; спричинене їх становищем таємне почуття приниження, що його вона не могла не відчувати перед цим юнаком, який колись чесно покохав її і попросив вийти за нього заміж; думка про те, що тепер він залишиться там, у домі Сальво, що Діанелла таємно кохає його і він, перебуваючи так близько, невдовзі це зрозуміє, а отже, незабаром, якщо Діанелла виявить достатню наполегливість і подолає опір батька, їй, на свою ганьбу, доведеться стати свідком його заручин з донькою свого господаря — усе це викликало сум'яття в душі Ніколетти Каполіно. Тоді її обов'язком буде пильнувати наречених, наглядати за ними; і той юнак, все ще принижений відмовою, якою вона зневажливо відповіла на його пропозицію, — той юнак помститься їй: завтра він теж стане її господарем як чоловік Діанелли, яка — вона це відчувала — зневажала й ненавиділа її. А який він гарний, і сильний, і гордий! І він все ще (вона це добре зрозуміла!), все ще у полоні її чарів, хоча й ображений та розгніваний… Чому ж тоді Фламініо Сальво, який все знає, відразу ж вийшов і залишив її наодинці з ним?
Ніколетта знову примружилась, немовби щоб приглушити іскріння потаємних думок, і дивним тоном додала:
— Ви теж, мабуть, пам'ятаєте…
Ауреліо в сум'ятті звів очі й подивився на неї похмурим, жорстким поглядом.
— Не тримайте на мене зла, — сказала вона сумно й ніжно, схиливши голову набік. — Оскільки ви залишитеся тут і ми часто бачитимемось, то скористаймось нагодою, щоб поговорити відверто й усунути тінь між нами, яка може нам зашкодити. Мене вважають легковажною; може, я й справді легковажна, хай так, але мені несила терпіти брехню, удавання будь-якого роду, з будь-якого приводу, всілякі задні думки… Будемо добрими друзями?
Вона простягла до нього свою прекрасну руку в перснях, і, коли він потиснув її, залишила ще трохи долоню в його руці, додаючи: