— Так чи так, повірте, кажу вам це не з кокетства і не для того, щоб отримати комплімент; ви все ще тішитеся своєю свободою, нічого не втратили і можете ні про що не шкодувати. То ми друзі?
І, почувши важке дихання і шелест шовкової сукні донни Аделаїди Сальво, вона ще раз поспішно потисла йому руку, саме для того, щоб надати цій розмові сенсу й присмаку таємної домовленості.
— На ярмарок! везіть мене на ярмарок! — вигукнула донна Аделаїда, входячи і розмахуючи руками, розпашіла й задихана. — Поглянь-но, Леллé, погляньте, пане інженере, синку, як вони мене вирядили! О матінко божа, я сама схожа на добрячу кобилку, випещену й заквітчану, яку ведуть на ярмарок… Але з Фламініо не можна сперечатися, любі мої, з ним не можна інакше, — Дзвени, дзвіночку, вітай короля! — з ним треба завжди погоджуватись, завжди йому притакувати. Смішно? Смійтеся, смійтеся.
І справді, Ніколетта Каполіно та Ауреліо Коста сміялися, а донна Аделаїда крутилася, мов дзиґа, з розпростертими руками; вони нестримно сміялися також тому, що їм справляло втіху те, з якою легкістю й комізмом вона висловила їхнє власне потаємне враження, що його вони побоялися б не тільки висловити, але й сформулювати так відверто в душі. Це було саме те, чого хотіла донна Аделаїда. Вона розуміла всю сміховинність цього дивного, пізнього шлюбу і своєю відвертістю намагалася роззброїти людську злостивість. Обдарована здоровим глуздом і жвавим розумом, вона розуміла, що її привілейований статус і такий же статус нареченого допоможе замаскувати бундючною пишнотою всю незаконність цих зашлюбин. Але вона погодилась на це без ентузіазму, наче хотіла просто догодити братові, а не собі. Одначе вона знала, що князь — чоловік вродливий і люб'язний. Після того як у домі з'явилася ця мила Ніколетта, яка здобула таку владу над Фламініо (і недарма, авжеж — така вродлива дівчина, принесена в жертву, бідолашка, тим шахраєм, своїм чоловіком!), уже немолода донна Аделаїда відчула, що втомилася від свого «жахливого панянства», як вона це називала, тож сказала «так»:
— Дзвени, дзвіночку, вітай короля!
Шлюб мав бути тільки церковний, без реєстрації в мерії. Яка їй була різниця? Вона була застара, щоб мати дітей. Цього їй вистачало, щоб священник відпускав їхні гріхи, для родичів і друзів цього теж було досить, тож вперед, на ярмарок! з легким серцем! Вона, донна Аделаїда, терпіти не могла похмурості. Її турбувало тільки одне: їй сказали, що у князя довга борода. Чоловік з довгою бородою мав би бути дуже серйозним або принаймні здаватися таким. Вона сподівалася, що вмовить його вкоротити її. Пресвята Богородице, їй би не вистачило терпіння розгладжувати таку довжелезну, мов ріка, бороду! Вкоротити треба цю бороду, вкоротити… Присадкувата й повногруда, майже без шиї, вона, донна Аделаїда, однак, потворною не була; обличчя її було навіть гарне, але очі світилися надто різким, майже глянцевим блиском, зуби теж виблискували, коли вона часто й гучно сміялася. Вона була завжди збуджена, до того ж її гнітили й душили величезні перса, що сягали їй до підборіддя, — «нахабні нарости», як вона їх називала. І їй було гаряче, їй завжди було гаряче, вона весь час хотіла повітря! повітря! повітря!
Старий будинок у Вальсанії, який уже багато років жив у безнадійній покинутості, не очікував, що його прикрашатимуть усіма цими оборками і плюмажами, усіма цими пишними оздобами, що їх оббивальники розвішували в ньому з самого ранку. Здавалось, ніби він сумно й трохи здивовано дивиться на них очима своїх вікон. А ще на нього повісили, мов намисто, довгу лаврову гірлянду; ще одну гірлянду, з мирта, почепили вище, під карнизом — на ній були паперові розетки, які відлякували горобців на даху. Бідолашні створіннячка, яких так любив будинок, цей гостинний старець! Онде вони — порозліталися, поховалися серед листя навколишніх дерев. І звідти до нього долинали їхні перелякані, пронизливі писки, які означали:
— Боже, що вони з тобою роблять, стариганю?
Та що ж! Старий будинок давно вже поринув у сплячку посеред тиші полів. Далекий від людського життя, фактично покинутий ним, він давно вже уві сні почав почуватися частиною природи: його каміння уві сні згадувало рідну гору, з якої його видобули й витесали, по стінах підіймалася і розтікалася, мов сік по гілках дерева, волога з глибин землі, де-не-де крізь тріщини проростали пучки трави, а черепиця на даху вся взялася мохом. Уві сні старий дім радів, що знову поринає в землю, що знову відчуває в собі життя гори та рослин, і тому тепер краще розуміє голос вітрів, шум близького моря, мерехтіння далеких зірок і ніжні пестощі місяця. Який гарний, яскравий новий килим на старих сільських сходах з двома зеленими жердинами замість поручнів! Скільки лаврових і бамбукових гілок на сходах і сходовому майданчику! А якими чудовими дамаськими тканинами задраповані підвіконня і східна тераса, щоб приховати іржаві поручні! І на цій терасі теж чудовий килим, і стільці та столики з лози, і вазони з квітами… А тепер ставлять ще й шатро. Прийом і представлення наречених мало відбутися саме там, оскільки ключ від «зали» взяти у Мауро Мортари було неможливо. Ще на світанку він кудись сховався, і ніхто не знав куди. Дон Козмо, у самій сорочці, стривожено ходив, пихкаючи, туди-сюди по кімнаті, де панував безлад, а донна Сара Алаїмо, ще не зачесана, шукала в старовинній буковій скрині, вузькій і довгій, мов труна, якийсь пристойний костюм, у якому він міг би з'явитися на урочистій церемонії. З цієї скрині, повної старого одягу, віяло густим, гострим духом камфори.