— Хоч накривку мені потримайте, заради Бога! — стогнала бідолашна «економка» здушеним голосом, наче з-під землі. Уже двічі накривка падала їй на поперек.
А дон Козмо:
— Перестаньте! Ми ж на селі! Дайте мені спокій!
— Та дайте ж знайти вам одежу… — далі стогнала всередині скрині Сара. — Прибуде монсеньйор єпископ… приїде наречена… Хочете вийти до них в домашній куртці? Дайте мені пошукати… Я ж знаю, він там є!
— А я кажу вам, що нема!
— Але ж я бачила його! Він є! Він є!
Вона шукала старий сурдут, який дон Козмо свого часу одягав раз чи два, а тому він залишився новий, похований там, під камфорою; він був старомодного крою, авжеж, але це принаймні «пристойне убрання»…
— Ось він! — переможно вигукнула нарешті донна Сара, розгинаючи свій закляклий поперек.
Тягне його і тягне… Боже, невже він такий довгий?.. і далі тягне…
Аж тут у донни Сари опустилися руки. То була ряса. Ряса, яку дон Козмо Лаурентано носив у семінарії. Врешті вона неохоче витягла її до кінця, склала належним чином і з належною пошаною перепоховала назад у скрині. Похитала головою й зітхнула:
— Як шкода! Хтозна, а може єпископом Джірдженті могли стати ви, а не монсеньйор Монторо?
— Єпархії було б тоді непереливки! — пробурмотів дон Козмо. — Хай лежить там, внизу!
Він стривожився, несподівано побачивши цю рясу, примару його колишньої юнацької віри. Порожньою і чорною, як та ряса, стала відтак його душа! Які муки, які тортури вона воскресила в ньому… Опустивши куточки рота й заплющивши очі, дон Козмо поринув у далекі і все ще болючі спогади про свою юність, яку роками отруювала боротьба розуму з вірою. І розум переміг віру, але тільки для того, щоб занурити його в цей чорний, холодний і глибокий відчай.
— То що, був він там чи ні? — нарешті мовила донна Сара, ставши перед ним із сурдутом на витягнутих руках.
Дон Козмо ледве встиг його одягнути. Один з охоронців (їх було восьмеро, вони приїхали з Колімбетри у парадному спорядженні) прибіг повідомити про прибуття монсеньйора. Дон Козмо знову пирхнув; він хотів було підняти руки, щоб висловити своє роздратування цим повідомленням, але не зміг: не пускав сурдут…
— Якраз в міру! До фігури! Як намальований! — випередила його донна Сара.
— Який у дідька намальований! — гаркнув дон Козмо. — Він тисне мене під пахвами, душить!
І вибіг.
Він сподівався, що єпископ прибуде останнім і що не йому доведеться вітати його і складати йому компанію, поки не прибудуть інші гості. Інші запрошені його теж дратували, так само як і вся ця помпезна пишнота; але найбільше його дратував приїзд монсеньйора єпископа, високого представника світу, який він після стількох мук покинув; особливо йому боліло лицемірство багатьох його товаришів, які, хоч і терзалися потай його власними сумнівами, та все ж у тому світі залишились. І одним із них був саме монсеньйор Монторо. Тепер йому цілували руку, він здійснював найвищу опіку над душами цілої єпархії. Авжеж, дон Козмо умів прощати підсвідомі ілюзії, мимовільні й неминучі вигадки душі, умів жаліти і співчувати таким людям; але свідоме лицемірство — ні, а особливо на цій найвищій посаді, у цьому служінні життю і смерті.
— О, як гарно! як добре! — м'яко промовив монсеньйор, виходячи з екіпажа; він окинув оком всю місцевість навколо, ставши між Діанеллою Сальво та своїм секретарем, молодим священником, худорлявим і вкрай блідим, з глибокими, розумними очима. — І море поруч… о, чудово!.. прекрасно!.. і долина… долина… і це…
Він замовк, побачивши дона Козмо, який спускався сходами старої, напіврозваленої вілли.