Щойно перед цим, коли він стояв між тим перебиранцем, що кинувся тікати звідси на білій кобилі, і Прéолою, що стовбичив трохи вище в очікуванні із застиглою посмішкою на вустах, у нього виникло якесь дивне усвідомлення самого себе; усвідомлення це пройняло його до глибини душі й породило в глибині його єства не знане досі почуття, близьке до здивування. Немов здалеку Лука Ліціо побачив свої вибухи гніву й палкі лютощі, і на тлі цього понурого й злиденного краєвиду вони здались йому безглуздими й даремними. У жалюгідній худорбі свого тіла, що тремтіло від холоду, а проте вкривалося в'язким потом, він став подібний до тих пожухлих дерев, що стікали дощовою водою поміж розвалених мурів. З кінчика його носа теж капало від холоду, а короткозорі очі за окулярами сльозились. Лука зіщуливсь у собі; це враження, торкнувшись глибин його єства й розчинившись у цьому подиві, тепер немов колючою тугою замкнулось навколо нього, і він відчув, що все йому болить: болять затиснуті скроні, болять гострі виступи лопаток під лискучою від старості тканиною його легкої літньої куртки, болять зап'ястя, що вистають із закоротких рукавів, і мокрі ноги в подертих черевиках. Усе здавалось йому тепер нестерпним, жорстоким свавіллям: кожен новий крок на цій дорозі, яка перетворилася на потік глини, різке світло світанку, яке, попри похмурі хмари, відбивалося від твані й засліплювало його, але насамперед — товариство цього сіромахи, виваляного з ніг до голови в багнюці, з багном зовні і з багном всередині, який дражнив Пінью, домагаючись, щоб той заговорив. Роками звиклий мовчати, він поступово став відчувати, що дедалі більше ціпеніє й чманіє через це мовчання, яке, непомітно для всіх, розросталося в ньому й живило деякі чудні враження, як-от те, яке щойно його охопило і яке він міг би описати навіть самому собі, якби лиш втратив віру у своє діло.
Тим часом Марко Прéола знай патякав, майже сам до себе:
— От я, гаразд, хто я такий? Волоцюга, і заслуговую на це, а навіть на гірше. Але бачите, яку погоду зарядив Господь Бог саме тоді, коли в дорозі зі святою місією перебувають двоє убогих людинолюбців, яких нешанобливий натовп батогами прогнав уночі геть!
Пінья хотів було зупинитися, затремтівши від обурення, але Лука Ліціо із сердитим бурчанням смикнув його за рукав і відтягнув убік.
— Батогами… послухай-но тільки! — процідив він крізь зуби. — Я б його самого батогами віддухопелив…
— Від тебе я не проти прийняти будь-що, Ночарé, — поспішив сказати Прéола, вклонившись, — бо хоч ти і не схожий на героя, але ти — герой. Може, ти й смердиш, трясця, але ти герой; і, коли я тобі це кажу, можеш мені вірити. Народ не здатен тебе зрозуміти. Він не може зрозуміти твоїх ідей, бо, на жаль, ідеї не мають ні очей, ні ніг, ні рота. Вони говорять і рухаються вустами та ногами людей. Якщо ти скажеш, приміром: «Народе, людство рухається вперед! Я навчу тебе іти вперед!» — вони глянуть на твої ноги, на твою ходу і скажуть: «Дивіться-но, хто хоче вчити нас ходити!»
— Ото дурний віслюк! — вигукнув Пропаганда, не годен більше стримуватися. — Хіба це не називається «міркувати задницею»?
— Причому тут я? Це народ так каже! — відбив закид Прéола.
— Який там народ, ото вигадав, — відрубав Пінья, шалено закотивши очі, але відразу ж опанував себе. — Не згадуй про Народ, ти не гідний навіть слово це вимовити! Щоб ти знав, друже мій, Народ багато що зрозумів, а насамперед те, що твої патріоти обдурили його…
— Мої? — засміявся Прéола.
— Авжеж, твої — ті, що штовхали його до революції в шістдесятому, обіцяючи золоту добу! Патріоти і панотці. А ми, щоб ти знав, дорогенький, показуємо йому, як двічі два чотири і з доказами на руках, що… розумієш? в силу своєї власної значущості, розумієш? в силу своєї значущості, авжеж, своєї значущості, а не з ласки інших, він може, якщо захоче, поліпшити своє становище.
— Краще було б сказати значущістю своєї сили, — незворушно зауважив Прéола.
Пінья приголомшено глянув на нього. Але той тут же поквапився заспокоїти:
— Нічого, не зважай. Гра слів!
— Силою… силою своєї власної значущості, — відповів Пінья тихим голосом, уже не зовсім упевнено, обернувшись до Ліціо, щоб поглядом перевірити, чи слушно він це сказав; і повів далі, дещо збентежений: — Можуть поліпшити, авжеж, цей несправедливий економічний устрій, за якого люди живуть… тобто ні… або ж так… одні люди живуть, не працюючи, а ті, що працюють, не живуть! Розумієш? Ми кажемо Народові: «Ти — усе! Ти можеш усе! Гуртуйся і диктуй свій закон та своє право!»