— А ось і він! Мій дорогий доне Козмо…
— Моє шанування, преосвященний владико, — сказав той, незграбно кланяючись.
— Дорогенький… Дорогенький… — повторював монсеньйор, обіймаючи його і плескаючи долонею по плечу. — Скільки років не бачилися… вже й постаріли… Ти… — сподіваюся, ми будемо на ти, як колись, — ти, здається, якщо не помиляюсь, на пару років старший за мене…
— Можливо… авжеж, — зітхнув дон Козмо. — Але хто їх тепер рахує, любий Монторо? Я знаю, що у мене їх багато позаду і мало попереду; минулі роки обтяжують мене, а ті, що попереду здаються надзвичайно довгими… Це все, що я знаю.
Діанелла Сальво, дивлячись на дона Козмо, мимоволі посміхнулася, побачивши на ньому древній сурдут, який скував йому плечі й руки. Посміхався собі під ніс і блідий молодий священник; а вісім охоронців, які застигли, вишикувавшись біля підніжжя сходів, дивилися на чудернацьку постать брата князя, їхнього господаря, на цьому урочистому прийомі, відчуваючи щось середнє між прикрістю й соромом. Донна Сара Алаїмо сяк-так прибрала волосся під чепчик і спустилася зі сходів, щоб поцілувати руку єпископа, клякнувши одним коліном аж на землю; разом з нею надійшли обидві покоївки, кухар і камердинер, а також дружина управителя Ванні ді Нінфа з трьома голозадими й кривоногими малюками. Монсеньйор простягнув руку для поцілунку і посміхнувся їм усім, схиливши голову. Потім представив донові Козмо свого секретаря і, піднімаючись сходами вілли, розповів про здійснений напередодні візит до церковці селища Сета і про те, як гарно його приймали тамтешні мешканці.
— Які хороші люди… які хороші люди…
І він запитав Діанеллу та донну Сару, чи бували вони в неділю на месі в тій церковці.
— Я знаю, що туди спеціально приїжджає священник з Порто-Емпедокле і що ці добрі селяни цілий тиждень збирають з подорожніх на путівці часточку на церкву…
Увійшовши у віллу, він звернувся до Діанелли із запитанням:
— Як там мама?
Діанелла невтішно розвела руками, збліднувши і з болем дивлячись йому в очі.
— Як шкода! — зітхнув монсеньйор, збираючись вмоститись на вже прикрашеній терасі. — Але ж вона спокійна, еге ж, принаймні спокійна?
— Її навіть не чутно! — вигукнула донна Сара.
— І далі молиться, так? — додав єпископ.
— Весь час, — відповіла Діанелла.
— Вас має втішати, — зауважив монсеньйор, злегка схиливши голову і примруживши витрішкуваті очі, — що в темряві розуму для неї залишилось горіти лише світло віри… Боже милосердя…
— Втратити розум! — пробурмотів дон Козмо.
Монсеньйор обернувсь і роздратовано глянув на нього. Але дон Козмо, заглиблений у свої думки, не бачив його: він думав про своє.
— Я маю на увазі — важливо зберегти віру, попри втрату розуму, — пояснив монсеньйор.
— Авжеж, авжеж! — зітхнув дон Козмо, отямившись. — Але набагато важче, коли все навпаки, любий монсеньйоре!
— Гадаю, не дуже розсудливо буде мені показуватись перед нею, правда? — запитав єпископ, звертаючись до Діанелли, наче не зрозумів слів дона Козмо. — Залишмо її, даймо їй спокій… А з тобою, — додав він, м'яко й доброзичливо посміхаючись до дона Козмо, — я хотів би відновити наші колишні палкі суперечки, але не тепер і не тут… Якби ти колись заїхав до мене…
— Суперечки? Та я вже повний дурень! — вигукнув дон Козмо. — Я став цілковитим дурнем, любий мій Монторо… Нічого вже не тямлю! Бо один каже мені, що два і два буде шість, а інший каже, що три…
— А ось і князь! — перебила його донна Сара, яка стояла біля огорожі тераси й поглядала в бік алеї.
Монсеньйор, разом з Діанеллою і доном Козмо, підвівся, щоб дивитися, як той під'їжджає. Дон Козмо кинувся братові назустріч, щоб обійняти, тільки-но той вийшов з екіпажа. Обабіч його їхали капітан Шаралла та ще один підофіцер, також при повному параді. Яскраво-червоний колір їхніх штанів гарно виділявся на тлі зелені дерев та блакиті неба. То був закритий екіпаж. Навпроти князя сидів секретар Лізі Прéола.
Донна Сара покинула терасу, де залишилися тільки монсеньйор, Діанелла Сальво і секретар, які стояли біля поручнів, налаштувавшись дивитися, як обійматимуться брати.
Дон Іпполіто Лаурентано зіскочив з екіпажа з юнацькою спритністю. На ньому був ранковий костюм і крислатий гаванський капелюх. Він поцілував брата й одразу ж ступив крок назад, щоб придивитися до нього.
— Козмо, що це ти на себе начепив? — запитав він його, посміхаючись. — Облиш! облиш! Негайно йди і скинь із себе цього релікта…