Дон Козмо глянув на свій сурдут, про який вже й забув, хоча й відчував, як той тисне йому під пахвами.
— Так, справді, — сказав він, — він ніби чимсь відгонить…
— Відгонить? Та ти все тут засмердів! — вигукнув дон Іпполіто. — Від тебе камфорою тхне на милю!
Він посміхнувся монсеньйорові й зняв капелюха, щоб привітатись з Діанеллою Сальво, яка стояла на терасі, а потім почав підніматися сходами.
— Повідомляю вам втішну новину, що ви набагато дурніша за мене! Набагато! — сказав дон Козмо невдовзі після цього приниженій і сердитій економці, яку зовсім не переконало те, що це «убрання» недоречне на події, на якій присутній монсеньйор. — Ви геть мені голову заморочили, — не заспокоювався дон Козмо, — і одурманили своєю камфорою… Зніміть це з мене! зніміть тут же! Я сам не зможу! А тепер дайте мені мою звичайну куртку.
Коли він знову з'явився на терасі, дон Іпполіто підняв догори руки.
— Ну, слава Богу! так набагато краще!
Монсеньйор і Діанелла засміялися.
— Це все донна Сара! Що тут можна було вдіяти? — зітхнув дон Козмо, знизуючи плечима. — Запевняю вас, вона ще дурніша від мене.
— Не сумніваюсь! — сказав князь, сміючись. — А скажи-но мені, де Мауро? Чому не показується?
— Гм! — сказав дон Козмо. — Він зник! Нічого не чув про нього вже кілька днів, відколи ми мали честь…
— Я знаю, де він, — мовила Діанелла і граціозно схилила голову, перебиваючи дона Козмо, який збирався сказати їй комплімент. — Під ріжковим деревом в ущелині… Але, заради Бога, цього ніхто не повинен знати! Ми з ним потоваришували…
— Та невже? — запитав дон Іпполіто зі сміхом в очах, милуючись лагідністю та грацією дівчини. — З цим ведмедем?
— Він шаленець! — суворо виніс свій присуд дон Козмо.
— Та ні, чому ви так кажете? — сказала Діанелла.
— І подивіться, хто це говорить, ваше преосвященство! — вигукнув князь. — Не знаю, скільки я б заплатив, щоб бути невидимим свідком тих сцен, які, мабуть, розгортаються тут між ними, коли вони залишаються наодинці…
Дон Козмо схвально закивав головою і засміявся своїм звичним «хо-хо-хо!».
— Це, мабуть, дуже кумедно! — додав дон Іпполіто.
Діанелла з насолодою і непоясненною втіхою споглядала цього старого, якому мужня краса, статечна бадьорість і впевненість у собі надавали шляхетності, гордовитої і водночас погідної; вона вловлювала вишуканість, притаманну йому без найменших зусиль і без тіні манірності, і їй боліло, коли вона подумки порівнювала його з тіткою Аделаїдою, зовсім іншою, навіть протилежною за вдачею — галасливою й простакуватою. Яке враження вона справить незабаром на нього?
Вони зійшли з тераси і всі, крім монсеньйора та його секретаря, які залишились на майданчику перед дверима, спустилися до підніжжя сходів, коли срібні брязкальця сповістили про те, що алеєю під'їздить карета Фламініо Сальво. Дон Іпполіто ступив крок уперед, щоб допомогти дамам зійти, і почув, як його наречена вигукнула: «А ось і ми!», а руки її сіпнулися аж до стелі карети, немов вона хотіла їх собі відірвати. Він удав, що не помітив цього грубуватого жесту, затримавшись у глибокому поклоні, потім поцілував їй руку, тоді поцілував руку донни Ніколетти Каполіно й міцно потиснув руку Фламініо Сальво. Тим часом обидві дами радісно обійняли Діанеллу, а дон Козмо зніяковіло стовбичив, не знаючи, чи варто підійти ближче і як це зробити. Капітан Шаралла на своїй білій кобилі застиг, наче статуя, біля підніжжя сходів, перед своїми вишикуваними навитяжку людьми.
— О, вояки! Дайте-но подивлюсь на вояків! — вигукнула донна Аделаїда і перевальцем, мов гуска, побігла вперед, не помічаючи, що на верху сходів, між вазонами з лавром і бамбуком, стоїть монсеньйор Монторо і вже втретє марно кланяється їй із зичливою, поблажливою усмішкою на вустах.
Діанелла, зауваживши нарешті збентеження дона Козмо, обірвала виливи почуттів Ніколетти Каполіно й затримала донну Аделаїду, щоб представити тітці її майбутнього чоловіка.
— Ах, звісно, — засміялася донна Аделаїда і міцно потиснула князеві руку. — Дуже приємно! Самітник з Вальсанїї, так? Страшенно приємно! А як гарно прикрасили віллу! Ух ти, погляньте-но тільки! О, монсеньйор уже тут… І ніхто мені не сказав!
Вона поспішно піднялася сходами; князь тут же підбіг, щоб подати їй руку; дон Козмо запропонував руку донні Ніколетті, а Діанелла пішла за ними з батьком.
— Як гарно вдягнені ці вояки! — сказала донна Аделаїда князеві, вільною рукою підтягуючи спереду поділ сукні, щоб не спіткнутися на схилі. — Вони такі милі! схожі на цукрових чоловічків!
Не доходячи до майданчика на вершині сходів, вона вигукнула: