— Преосвященний владико! Я думала, що Ваша Ексцеленція прибуде у зручний для вас час, а ви натомість… приїхали так пунктуально!
Єпископ посміхнувся, простягнув руку, щоб донна Аделаїда поцілувала перстень, і мовив:
— Я поспішав, щоб мати радість побачити вас під руку з князем і привітати вас, донно Аделаїдо, у домі родини Лаурентано.
— О, яка честь, спасибі, спасибі, ви дуже люб'язні, ваше преосвященство! — відповіла донна Аделаїда, входячи до вілли на запрошення князя.
Тоді ввійшов монсеньйор, потім донна Ніколетта, Діанелла, Сальво, секретар єпископа і також дон Козмо; князь хотів увійти останнім. Опинившись на терасі, він вловив запитливий погляд прекрасних очей Діанелли й інстинктивно відповів на цей погляд ледь помітною усмішкою.
— Красень, правда? — тихо сказала Ніколетта Каполіно Діанеллі. — І зовсім не треба вкорочувати йому бороду, як каже Аделаїда.
— Вкорочувати бороду? — перепитала Діанелла.
— Авжеж, — відповіла та. — Вона так розсмішила нас у кареті, зізнавшись, що боїться довгої бороди князя.
— Про що це ви тут перемовляєтесь? — втрутилась у цей момент донна Аделаїда. — Ви з нас смієтеся? Вони сміються з нас із вами, любий князю. Дівчиська! Але нічого не вдієш — для того ми тут і зібралися, сьогодні наш день… Як на ярмарку! Фламініо, любий, не їж мене очима. Краще підбадьори мене! Я завжди з тобою погоджуюсь, завжди кажу «так»… Але дозволь мені повеселитися! Я плету дурниці, бо зворушена… Ходімо, Ніколетто! З вашого дозволу, князю, я піду привітаюсь з моєю бідолашною братовою.
І вийшла, а за нею пішли її небога та Ніколетта.
Щоб загладити неприємне враження, яке залишила в душі князя витівка сестри, Сальво, напустивши на себе таємничий вигляд, пояснив, що пані Каполіно ні сном ні духом не відає, що її чоловік, можливо, саме в цей момент б'ється на дуелі, бо гадає, нібито він поїхав у Сікуліану на передвиборчі збори.
— Будемо молити Бога, щоб усе закінчилось добре! — засмучено зітхнув монсеньйор, звівши очі до неба.
— О, без сумніву, так і буде! — усміхнувся Сальво. — У нього сміховинний супротивник, якого всі завжди перемагали: низький, товстий і дуже короткозорий. А от наш Каполіно…
— Я здалеку бачив на головній дорозі, неподалік від вілли, — сказав дон Іпполіто, — дві карети, які їхали до Колімбетри.
— Аякже, — додав Сальво, — о цій порі, безперечно…
І замовк. Усі на мить замовкли, мимоволі охоплені тривогою, і полетіли думками до далекої вілли, де саме відбувався поєдинок. Там все було по-іншому: двоє чоловіків стояли один напроти одного з оголеними шаблями, що виблискували в повітрі; а тут, посеред сільської тиші, розкішне оздоблення прибраної для бенкету вілли тепер, як не дивно, усім здалося майже недоречним. І справді, від самого моменту прибуття і князь, і Сальво відчували в душі якийсь неприємний холодок, що його намагались якось замаскувати. Холодок цей спричинила нарешті отримана відповідь Ландіно на лист батька: звичні привітання, звичні добрі побажання, вишукані вирази задоволення від того, що батько тепер матиме хорошу, люблячу подругу життя; але жодної згадки про те, що він приїде на весілля. Покидаючи Колімбетру, дон Іпполіто вирішив послати до Рима Мауро Мортару, щоб той дав зрозуміти Ландіно, як прикро батькові від його поведінки, і спонукав його повернутися разом з ним на Сицилію. Він знав, що Ландіно з раннього дитинства відчував глибоку, ніжну прихильність до старого Мауро, неабияке захоплення його вдачею, фанатичною вірністю пам'яті та ідеям його діда і захват від мало не зневажливого ставлення до його батька, себто дона Іпполіто, якого він набув з самого початку і досі дотримується, хоч той був, зрештою, його господарем. Кращого посланця годі було собі уявити. Адже цей старий дикун немов корінням вріс у серце родини. Князь скористався моментом, коли обидві дами кудись відлучилися, вийшов на сходовий майданчик і наказав Шараллі послати Ванні ді Нінфа в долину на пошуки Мауро, бо він хоче з ним поговорити. Коли він повернувся на терасу, то побачив там донну Аделаїду, донну Ніколетту та Діанеллу. Перші дві були без капелюшків, очі донни Аделаїди почервоніли від сліз, Діанелла була ще блідіша, а сам Сальво ще похмуріший.
— Я не просив, доне Фламініо, — сказав засмучено князь, — щоб мене представили вашій дружині, бо, на жаль, знаю…
— О, дякую, дякую, — перебив його Сальво, замикаючись у своїй скорботі й злегка похитуючи головою, з напівзаплющеними очима, ніби кажучи: «Її немов взагалі не існує!»
Донна Аделаїда підійшла до поручнів тераси і, повернувшись спиною, витерла собі очі, а тоді, голосно висякавшись, сказала Ніколетті Каполіно, яка вмовляла її заспокоїтись: