— Я дурепа, знаю! Але що я можу вдіяти? Коли я бачу її… коли бачу ці її очі… мені так шкода її! так шкода!
Раптом, зробивши над собою зусилля, вона замахала руками, потрусила головою і пирхнула:
— Фух, годі вже! — і обернулась уже з усмішкою.
На терасу вийшли два лакеї в лівреях з тацями, повними чашок і тістечок. Після сніданку монсеньйор Монторо взяв слово, щоб офіційно оповістити про майбутній шлюб, виголосивши вишукану проповідь (вдаючи, ніби він сяк-так зімпровізував її тут же, на місці), у якій, природно, звеличував старі добрі часи, коли для укладення шлюбу людям досить було присяги перед Богом, адже тільки релігія робить шлюб священним і шляхетним, а людське і так зване цивільне право принижує і знецінює його… Усі побожно, опустивши очі, слухали квітасті єпископові слова. Лише дон Козмо насупився й заплющив очі, наче прагнув знайти в цих словах привід для філософської дискусії. Дон Іпполіто, побачивши його в такому стані, не на жарт занепокоївся. Зі свого боку Фламініо Сальво, якому важким тягарем лежав на душі той лист з Рима, думав про те, що хоч міркування єпископа прекрасні й слушні, але князів син все одно залишається глухим до прохань батька, а отже, домовленостей вони не дотримають і його сестрі доведеться зробити цей перший крок без жодних гарантій. Донна Аделаїда сприйняла цю невеличку промову як звичайну церковну службу, недільну месу, тобто для неї то була проста формальність. Натомість Ніколетті Каполіно проповідь ця здалася комедією, причому не дуже смішною, а в Діанелли, яка дивилася на неї і здогадувалась, про що та думала, все це викликало огиду.
З моря війнув вітерець, шатро час від часу надималось, мов та повітряна куля, а клапоть дамаської тканини зухвало вдарявся об прути прихованих під нею поручнів. Стукіт цей остаточно відвернув і без того не надто пильну увагу донни Аделаїди від промови, що затяглася, а коли нагнана вітром хмара раптом затьмарила сонце, вона трохи нахилилась, щоб виглянути з шатра й подивитись на небо, і не втрималася від того, щоб буркнути:
— Тільки б не було дощу…
Ледве вона промовила цих кілька слів, як це справило катастрофічний ефект, немов усі (окрім монсеньйора, звісно) раптом виявили безпосередній зв'язок між загрозою дощу і цим обтяжливим, нескінченним казанням. Дон Козмо здивовано витріщив очі, у донни Ніколетти вирвався смішок, дон Фламініо насупився, а монсеньйор замовк і збентежено промовив:
— Будемо сподіватися, що не буде, — і тут же додав: — Тож я закінчую.
Закінчив він, звичайно, добрими побажаннями і привітаннями, і всі з великою полегкістю підвелися. Донна Аделаїда, відчуваючи, що задихається під пологом цього шатра, запропонувала спуститися вниз і прогулятись алеєю. Князь знову подав їй руку, Ніколетта спустилася з Діанеллою, а монсеньйор, Сальво, дон Козмо і секретар пішли слідом за ними.
Дон Іпполіто Лаурентано відчув, як у нього пересох і закляк язик, через жорстоку боротьбу, що точилась у ньому, між лицарським почуттям, яке спонукало його поводитись з дамою турботливо і галантно, та розчаруванням і нездоланним обридженням, яке відразу ж викликали у нього її манери, її риси обличчя, її жести, голос і сміх; між інстинктивною, могутньою, нездоланною потребою якнайшвидше позбутися її і тут же скасувати план, який тепер, коли він здійснювався, здавався йому набагато нікчемнішим, ніж він собі його уявляв раніше, та думкою про те, як важко буде відмовитись від всього після цих перших домовленостей; до того ж його гризла таємна, гірка злість на сина в далекому Римі, який, на його погляд, здобув над ним верх, адже князь був змушений принизитися настільки, що практично просив у нього дозволу на цей шлюб. І врешті в ньому закипіла гірка образа на монсеньйора, який так оманливо змалював йому його наречену:
— Весела, добросерда, відкрита, щира, жвава, слухняна…
І що ж він може сказати їй тим часом? про що з нею говорити? На щастя, підійшов капітан Шаралла і повідомив йому, виструнчившись, що з долини прибув Мортара.
— І де ж він? — суворо запитав князь. — Скажи йому, щоб прийшов сюди.
— Мауро? — запитав дон Козмо. — О ні, облиш його, бідолаху… Ти ж знаєш, який він…
— А, це той, якого називають монахом? — вигукнула донна Аделаїда. — Ходімо до нього, ходімо негайно, князю, будь ласка!
— Ні, тітко! — благала Діанелла, яка шкодувала, що зрадила його схованку… — Він страждатиме…
— То він справді такий вовкуватий? — здивовано спитала донна Аделаїда.