— Справді! — підтвердив дон Козмо.
— Уявіть собі, — додав Фламініо Сальво, — я тут вже стільки днів, а ще його не бачив.
А Ніколетта запитала:
— А правда, що у нього на голові козяча шкура і що він ходить озброєний до зубів?
— Ходімо лише вдвох, князю! — знову запропонувала донна Аделаїда. — Я дуже хочу його побачити… Нема сили терпіти, ходімо!
Мауро стояв перед дверима своєї кімнати на першому поверсі, похмуро дивлячись на виноградник і море. Побачивши князя з якоюсь дамою, він ще більше спохмурнів, але коли дон Іпполіто лагідно покликав його, він підійшов і нахилився, щоб поцілувати його в груди. Після поцілунку почулося щось на кшталт схлипування.
— Друже мій, — сказав дон Іпполіто, розчулений цим поцілунком у серце, — ти знаєш, хто ця дама?
— Можу здогадатися; і дай Боже вам щастя! — серйозно відповів Мауро, дивлячись на донну Аделаїду, яка усміхалася й розглядала його блискучими, широко розплющеними очима.
— Я б хотів зробити приємне і тобі, — провадив далі князь. — Хочеш поїхати до Рима?
— До Рима? Я? — вигукнув Мауро, приголомшений. — До Рима? І ви ще мене питаєте? Я безліч разів був готовий піти туди навіть пішки, як прочанин, але мої ноги…
— Гаразд, — перебив його князь, — поїдеш туди пароплавом і залізницею. У мене є для тебе доручення до Ландо. Приїжджай завтра до Колімбетри… тобто не завтра, ні… дай-но подумаю! Я пришлю по тебе на тижні. У мене є до тебе довга розмова.
— А потім… відразу до Рима? — нерішуче запитав Мауро.
— Дуже скоро!
— Адже я старий, — додав Мауро. — Дві сімки на носі… і мене завжди боліло, що я помру, так і не побачивши Рима!
— То ви збираєтесь до Рима в такому одязі? — запитала його донна Аделаїда.
— Ні, ласкава пані, — відповів Мауро. — У мене є гарний костюм з хорошого сукна і гарний чорний капелюх, як у вашого нареченого.
— А ця вовняна шапчина, — напосідала на нього донна Аделаїда, — як ви можете її носити? О Боже, мені боляче навіть дивитись на неї!
— Ця шапчина… — почав говорити Мауро, але раптом з протилежного кінця обійстя почувся крик, який перервав його.
Надійшов Фламініо Сальво, розгублений і схвильований.
— Доне Іпполіто, ходіть! ходіть!.. Наш Каполіно…
— Що сталося? — вигукнула донна Аделаїда.
— Поранений? — спитав князь.
— Так, і, схоже, серйозно… — відповів Сальво. — Ходімо!
— Звідки ви знаєте?
— З Колімбетри прибіг один з ваших людей… Його принесли до вас з пораненням в груди… і не знаю, шаблею чи пістолетом… Бідолашна пані Ніколетта, вона ж тут, з нами!
Коли вони дісталися до вілли, Ніколетта відбивалася від монсеньйора і Діанелли, безперервно стогнучи:
— Моє серце знало! Моє серце мені казало! Мій капелюшок… де мій капелюшок… Швидше, подайте мені екіпаж… Лиходії, вбивці… О мій Ньяціо!
— Карета готова! — повідомив капітан Шаралла.
Ніколетта кинулась до неї, ні з ким не попрощавшись.
— А ви, князю? — сказав Сальво.
— Я теж маю їхати? — запитав дон Іпполіто.
А Сальво:
— Так буде краще. Ти, Аделаїдо, цього вечора залишишся тут. Ходімо. Ходімо.
Екіпаж з Ніколеттою, князем і Сальво щодуху помчав геть.
— Ох, Пресвята Богородице, ото халепа! — вигукнула донна Аделаїда на сходовому майданчику, сплеснувши в долоні. — Але навіщо, навіщо було якраз нині влаштовувати цю дуель? Хіба це справедливо? Дайте Богові спокій, монсеньйоре! Зробіть мені ласку! До чого ваші молитви? Вибачте, Ексцеленціє, і навіщо було в це вплутувати мене бідолашну?
Розділ восьмий
У будинку донни Катеріни Ауріті Лаурентано в день виборів навколо Роберто зібралися нечисленні його вірні друзі, з якими він у ті дні знов зустрівся і які, як і він, змінилися під впливом часу та життєвих перипетій. Коли друзі обіймались, в очах кожного з них на мить з'являвся погляд юності, тих далеких днів, коли вони ще не знали, що приготувала їм доля; тоді вони ледь хитали головою, очі їхні затуманювались розчуленням, а вуста розтягались у невеселій посмішці. «Хто б міг сказати, — виражав той затуманений погляд і та посмішка, — хто б міг тоді сказати, що одного дня ми опинимося в такому становищі, що буде втрачено стільки всього з того, що було тоді всім нашим життям і що, здавалося б, втратити було неможливо? Але ми це таки втратили; і залишилось там тільки оце життя!» Ще прикріше було бачити, що дехто не помічав або вдавав, що не помічає своїх втрат, і це було видно з турботи, що її ці люди приділяли власній вже постарілій подобі, від якої віяло добряче вицвілими звичками й манерами іншої доби. Кожен пристосувався до власної долі, як міг, справив собі якийсь прихисток, здобув якесь становище.