— Помер, — відповів Сала.
— Він теж?
— Еге ж, уже років дев'ять чи десять минуло!
Ота його вічна усмішка, а усміхався він більше очима, ніж вустами… і світлі очі кольору морської хвилі, безбороде обличчя барви теракоти… І його «Гей, дурню, чого витріщився?» — він теж уже на тому світі.
— Він приїхав до Джірдженті у справах і зупинився, як це було заведено в ті часи, коли не було готелів, у монастирі Святої Анни. Тепер навіть монастиря того вже не існує! То була жахлива ніч: вітер, блискавки, грім і злива, злива, яка, здавалось, аж трощила дах. Тому Джачінто Лумія врешті запропонував нам заночувати в його домі. Якось би усі ми там примістилися. Інші, нежонаті парубки та нетутешній Ґварнотта, прийняли запрошення; я ж, попри наполягання, забажав піти додому, щоб не хвилювати цю святу жінку, мою матір, і мою дружину. Перед моїм відходом Ґварнотта, знаючи, що дорогою додому мені доведеться пройти повз монастир Святої Анни, попросив мене постукати у двері монастиря, щоб попередити монаха-брамника, що цієї ночі ночувати він не прийде. Я пообіцяв йому і пішов. Запевняю вас, що, тільки-но вийшовши на вулицю, я пошкодував, що не скористався гостинністю Лумії. Вітер просто збивав з ніг! Шмагав дощ, густий, мов свинець; панував холод і страхітлива темрява, яку, після жаских спалахів блискавки, можна було ножем різати. Однак, проходячи провулком Святої Анни, я згадав, про що мене просив Ґварнотта, і зупинивсь, щоб постукати у двері. Стукаю та й стукаю, але ніякої відповіді, ніхто мене не чує! Дивом я не вибив ці двері. Я вже збирався було йти геть, коли почув, як нагорі відчинилось заґратоване вікно і почувся гучний голос: «Хто там?» «Сала, — сказав я. — Марко Сала!» «Гаразд!» — відповів гучний голос згори, і відразу ж після цього я почув, як щось знову грюкнуло і вікно зачинилось на засув. Я залишився там стояти, мов той дурень. Вони не дали мені змоги й слова сказати, і для них все було гаразд. Мене аж трусило від злості, і я подумав, що, аби догодити Ґварнотті, який сидів у безпеці, я тут ризикую підхопити якусь хворобу, а до того ж мене, можливо, тут прийняли за божевільного або п'яного. Хто ходить вулицями о цій порі і в таку негоду? За кілька кроків я почув повільний подзвін — бом-бом — і аж підстрибнув; вітер поніс цей похмурий звук у ніч; потім знову бом-бом-бом, задзвонило ще раз; ударів дзвону було, мабуть, з п'ятнадцять, але я більше не звертав на це уваги. Діставшись додому, я зірвав зі себе одяг, який прилип до мене, добре витерся, заліз у ліжко і заснув. Наступного ранку я прокинувся рано, як завжди, пішов відчинити двері, і вгадайте, кого я побачив перед собою? Носіїв з катафалком. Побачивши мене, вони звели догори руки і відскочили назад, приголомшені: «Доне Марко! Як це? Хіба ваша мость не вмер?» «Сучі діти!» — кричу я, піднімаючи палицю. А вони: «Але ж, ласкавий пане… Учора ввечері в монастир Святої Анни хтось прийшов сказати, що ваша мость умер!» Той подзвін, бачте, був по мені. І це я сам пішов повідомити про свою смерть.
Хоч історійка ця веселою не була, останні слова Сали його друзі зустріли сміхом.
— Ви смієтесь, — сказав він. — Але хто знає, чи не помер я тоді насправді, любі мої! Авжеж! Можу сказати, що то була остання весела ніч моєї молодості! Можливо, якщо добре подумати, спомин про ті удари дзвону застряг мені в голові, як погана призвістка; але мені здається, що з тієї самої хвилини життя моє замкнулось у зливі нещасть, що воно стало для мене таким, яким був провулок Святої Анни тієї жахливої ночі, і що те бамкання похоронного дзвону не полишало мене ціле життя…
Тієї миті повернувся Антоніо Дель Ре із ще однією телеграмою. Кілька таких телеграм уже надійшли з різних виборчих дільниць округи. Канонік Аґрó розгорнув її, перебіг очима й кинув у куток, на стілець біля канапи. Ні Роберто, ні інші не поцікавилися, звідки вона надійшла і який результат принесла. Жест і мовчання Аґрó зробили всі питання марними. Теперішня поразка, яка очікувала на Ауріті, увиразнила набагато серйознішу і непоправнішу поразку, якої час і життя завдали кожному з них. І схоже було, що поразка ця була уособлена в образі мовчазної й похмурої донни Катеріни Ауріті Лаурентано. Вряди-годи Роберто та його друзі мимохідь кидали на неї погляди, немов на привид з тих часів, марними пережитками якого були й вони самі. У нову добу лунали інші голоси, які не знаходили відгуку в їхніх душах, переважали інші думки, які не знаходили місця в їхніх головах, панували інші пристрасті, інші ідеали, перед якими вороже закривалися їхні душі. Й очевидним і суворим доказом цього була купа телеграм, що лежала на стільці. За останні кілька днів несподівано, але, безумовно, давно потай підготована, виринула кандидатура якогось Дзаппалú з Ґротте, гірничого експерта: кандидатура ця була вираженням протесту і заявляла про права робітників сірчаних шахт та селян провінції, які вже організувались в осередки Ліги. Роберто Ауріті перемістивсь на третє місце. Той Дзаппалá набрав більше голосів, ніж він, майже на всіх дільницях, і таким чином легким і зневажливим жестом витіснив його з дистанції, як відкидають ногою непотрібну ганчірку, що не є навіть перешкодою, а всього лиш муляє око. У певний момент, коли прийшла телеграма з Ґротте, одного з головних осередків видобування сірки в провінції, що свідчила про майже одностайне голосування за Дзаппалý, здавалося, що він навіть зможе серйозно поборотися за перемогу з Каполіно і вийти до другого туру, попри палку підтримку, яку кандидат клерикалів отримав у Джірдженті як компенсацію за серйозну травму під час поєдинку. Намагаючись приховати за жалюгідним обманом правду, Тріґона намагався віднести поразку головним чином на карб результату того недоречного поєдинку, нахабних манер Верóніки, який був тут чужинцем, та зарозумілої поведінки одного з його секундантів, того добродія фехтувальника, адже вона справді шокувала та обурила мешканців Джірдженті, хоч Сельмі, який вже відбув у свій округ, зробив усе можливе, щоб обурення це пом'якшити. Канонік Аґрó мовчки схвально кивнув. Він не міг пробачити Верóніці, що цим ганебним скандалом той зірвав стратегічний план, який він обмірковував і розробляв з такою витонченою хитрістю. А той другий, кавалер Джован Баттіста Маттіна! Його ж прислали до Ґротте, щоб підтримати кандидатуру Ауріті, але він зіграв роль Юди, домовившись в останню мить із супротивниками.