Раптовий вигук обурення з боку каноніка Аґрó перервав у цей момент промову Філіппо Ното, яка починала набувати пропорцій і тональності справжнього публічного виступу.
З Комітіні, рідного села Аґрó, надійшов лист, що повідомляв про чергову зраду. Син Розаріо Тріґони продався там партії Каполіно, поширюючи чутки, нібито Роберто Ауріті відмовився від боротьби, і благаючи своїх друзів голосувати за кандидата від клерикалів проти соціаліста Дзаппалú. Аґрó не стримався: без жодного жалю до присутнього там бідолашного напівсліпого батька він полум'яними словами взявся таврувати цього нікчему, який завдав йому такої серйозної образи на його власній бáтьківщині. Роберто Ауріті кілька разів намагався перебити його, відтак поспішив втішити друга, який спочатку злякано підвівся, готовий кинутися на той лист і на самого Аґрó, а потім впав на стілець і заридав, сховавши обличчя в долонях.
— Та це певно наклеп, Розаріо… це обмова, ось побачиш! Твій син, мабуть, діяв з добрими намірами, вважаючи, що правильно тлумачить мої думки… А й справді, якщо обирати між ними двома, між Каполіно і Дзаппалóю, то — що ж! — краще буде, якщо голоси дістануться Каполіно… Він вважав, що мені не варто далі вести боротьбу… і…
— Ні… ні… — невтішно ридав між схлипами Розаріо Тріґона. — Це ганебно! Ганебно!
На щастя, з'явився Мауро Мортара, який прибув з Вальсанїї до Колімбетри, щоб поговорити з князем про свою поїздку до Рима. Він нічого не знав про вибори. Марко Сала, Черауло і Ґанджі, які давно його не бачили, радісно привітали його, але він відсторонив їх усіх і майже вклякнув біля ніг донни Катеріни, знову і знову цілуючи їй руку; потім обійняв Роберто і нахилився, щоб поцілувати його, як він звик, у груди, у саме серце.
— Я їду до Рима! — сказав він. — Знаєте? їду до Рима!
Але радість його не знайшла у них відгуку: усі все ще були спантеличені й зворушені слізьми Тріґони.
— О, доне Розаріо! — вигукнув Мауро. — Що це з вами? Чому ви плачете?
Він обвів усіх поглядом і прикипів очима до каноніка Аґрó, який здавався найбільш похмурим і занепокоєним.
— Нічого такого, — відразу ж відповів Роберто. — Прикра новина, але, без сумніву, безпідставна. Панове, заради Бога! Мені боляче… боляче через ваше страждання… набагато більше, ніж через своє. Хочете справити мені втіху? Не говорім більше про це. Що було, те загуло. Годі! Ви знаєте, які ви мені дорогі і чому. Я не дякую вам за те, що ви зробили для мене з цієї нагоди, бо знаю, що хоч часи змінилися, та не змінилися наші серця, і ви не могли не зробити для мене того, що зробили. Ми помилились, справді помилились, любі мої! І всі ми це давно знаємо, хто з одних причин, а хто з інших. Так що… облишмо: навіщо тепер нарікати? Це було ще одне випробування, у якому я, зі свого боку, не відчував жодної потреби… Досить!
Роберто Ауріті просто не міг більше цього витримати. Вигляд його друзів і мовчання матері, плач Тріґони, терпке роздратування Аґрó і холодне мудрагельство Ното стали для нього нестерпними. Йому кортіло написати в Рим, негайно повідомити про програну битву своїй подрузі, тій жінці, яка вже давно приспала у ньому будь-які стремління та будь-який гнів і з якою він, недбалий і непам'ятливий, потонувши у зневазі до всього, що не стосувалося безпосередньо і конкретно її особи, лише втамовував грубий голод чуттів. Шляхетність матері та цнотливість сестри викликали в нього мало не інстинктивну потребу приховати навіть від самого себе своє рабське почуття до цієї жінки, яка знала всю його нікчемність. Роберто писав їй ночами, кривлячи душею; щоб не сваритись з подругою і мати певність, що та буде слухняною і готового вдовольнити всі його забаганки, він не наважувався зізнатися їй перед від'їздом у справжній причині його участі в перегонах, проте дав зрозуміти, що це буцімто для того, щоб поліпшити його становище, адже як депутат він буде більше на виду.
У перших листах він давав їй надію, що перемога цілком імовірна, потім поступово піддавав все сумніву і врешті-решт почав писати, що хоче лише якнайшвидше повернутись до неї. Ці листи Роберто відправляв сам, а всі інші просив відправити небожа. Утім, Ауріті знав, що невдовзі племінник поїде з ним до Рима вчитися в університеті, житиме в його домі, а отже, все бачитиме і знатиме. Але поки що він волів зберегти таємницю. Цей шорсткий, наїжачений юнак до відвертості аж ніяк не заохочував. І Роберто боліла думка про те, що йому доведеться взяти його із собою, а отже, через нього мати і сестра дізнаються про життя, яке він провадить у Римі. Але як було цього уникнути?