Донна Катеріна тим часом розпитувала Мауро про свого брата Козмо, «цього шаленця», і про донну Сару Алаїмо.
— Нічого мені не говоріть, заради Бога! — вигукнув Мауро. — Я їду до Рима, кажу вам, і більше нічого не хочу зараз знати!
— Любий Мауро, — відповіла донна Катеріна, гірко всміхаючись, — якщо це так, заплющ очі, заткни вуха і негайно повертайся додому — послухайся моєї поради!
Коли від монастиря Бадія Гранде друзі спустилися на вулицю Атенеа, вони опинилися посеред потоку людей, які радісно вітали звістку про обрання Іньяціо Каполіно.
Кареті каноніка Аґрó довелося зупинитись; старий кривоногий слуга-візник затріщав батогом:
— Гей, дорогу! Дорогу!
Хіба міг він собі уявити, що хтось може не поважати його господаря, або що той може чогось боятися? І серед цього галасу та сум'яття він геть не чув голосу каноніка, який кричав йому: «Назад, Коло! Назад! На вулицю Пурґаторіо!». Хтось свиснув, потім ще хтось, і ще — от сучі діти! Але Каполіно все ще був у ліжку, одужуючи на віллі князя Лаурентано в Колімбетрі, і всенародна радість, шукаючи собі виходу, мало не перетворилася на демонстрацію протесту проти каноніка Аґрó. На щастя, їхнім верховодам вдалося відвернути бурю, яка ось-ось мала окошитися на нещасливій кареті, але не з поваги до Помпео Аґрó, який на неї не заслуговував, а через габіт, який той недостойно носив. Не обійшлося без свисту, коли вони проїздили мимо, але потім натовп посунув далі, на алею Пасседжата, під віллу Фламініо Сальво.
— Хай живе Іньяціо Каполінооо!
— Славааа!
— Хай живе наш депутааааат!
— Славааа!
У темряві вечора, при блідому світлі вуличних ліхтарів, цей потік людей галасливо рухався вузькою вуличкою, дозволяючи поводитися, наче стадо овець, не виявляючи найменшого ентузіазму й підкоряючись волі двох-трьох підкуплених заспівувачів. Вілла Фламініо Сальво була вся яскраво освітлена, щоб її тріумфальну ілюмінацію видно було з далекої Колімбетри. Там зібралися партійні достойники; усі вони вийшли на великий балкон з мармуровою балюстрадою, тільки-но на під'їзді до вілли почувся галас демонстрації.
— Слава Фламініо Сальвооо!
— Славааа!
— Хай живе Іньяціо Каполінооо!
— Славааа!
У віллу увійшли представники демонстрантів, Сальво привітав їх своєю звичною холодною посмішкою, якій повільний погляд очей під набряклими повіками надавав виразу легкої іронії. Тих п'ятнадцятеро чи шістнадцятеро збуджених містян, що тільки-но вийшли з анонімного натовпу, який у темряві алеї здавався таким грандіозним, тут враз набули кожен свого імені та вигляду: боязкі, незграбні, спантеличені, покірні, вони становили вкрай жалюгідне видовище серед пишноти розкішної зали. Фламініо Сальво подякував громадянству за це спонтанне підтвердження народних почуттів; він повідомив про здоров'я депутата Каполіно і в присутності комітету попросив інженера Ауреліо Косту поїхати на віллу князя в Колімбетрі, щоб повідомити про його обрання і про цей прояв радості всього населення Джірдженті. Один із п'ятнадцяти вийшов на балкон і при світлі ліхтарів, які тримали двоє лакеїв, пристрасно звернувся до натовпу з промовою.
Ніхто не звертав уваги на сум'яття, яке запанувало там серед бідолашних засліплених вечірниць, які то спускалися вниз і черкали по головах демонстрантів, то, коли здіймався галас і чулося плескання в долоні, відчайдушно шугали вгору, видаючи пронизливі виски, ніби просячи допомоги й вимагаючи помсти у зірок, що радісно виблискували на небі. Імпровізований оратор говорив про те, що обрання Каполіно було однією з найбільш пам'ятних подій у сучасній італійській історії; але ніхто й ніколи не міг би примусити вечірниць зректися переконання, що насправді все місто зібралося того вечора лише для того, щоб піти на них украй незаслуженою війною. Оратор ще не закінчив своєї промови, коли Ауреліо Коста на поспіхом осідланому рудому жеребці, що належав Сальво, щодуху поскакав до Колімбетри.
Унизу, заплутавшись між людей, стояв Пінья, він приплівсь у хвості натовпу, який нестримно штовхав, товк і тузав його протягом усього шляху. Свавілля! Беззаконня! Він ішов у своїх справах і саме збирався перейти вулицю Атенеа, коли на нього насунула юрба; він не встиг відступити, і тоді ті, хто стояв попереду, відіпхали його назад, щоб пройти вперед, і так потік людей поглинув його — з його викривленим хребтом і немічними ногами вислизнути було неможливо; він розлютився, зарепетував і почав кидатися на всі боки, штовхатися, бити кулаками, ногами й ліктями, щоб звільнити собі шлях і вирватися; але юрбі забаглося взяти його в заручники, тому на нього зусібіч несамовито натискали з криками; «Ось Пінья! ось наш Пінья! хай живе Пінья! геть Пропаганду! та ні, слава йому! ходи до нас!». Не обійшлось без кількох стусанів і потиличників. Розлючений, як ніколи, мов той дикий кабан серед зграї собак, він навіть спробував вкусити найближчих до себе. Кілька разів, допомагаючи собі ногами і плечима, щоб звільнити руку, і розраховуючи спертися на людей позаду себе, а натомість виявивши там порожнечу, бо хтось намагався відсунутись від нього, він ледь не впав. Але тут же інші знову попхали його на спини тих, хто був попереду, і там, стиснутий і обложений зусібіч, він хапав ротом повітря, мов риба, а на нього летіло ще більше штурханів, потиличників, глузів. Тягнучи і штовхаючи, юрба кидала його в усі боки, торсала на всі способи, поки він, потовчений, змучений, не віддався на волю течії, але не йшов своїми ногами, ні, ні — його тягнули… Дикуни! Негідники! Продали совість! Яка соромота! О Джірдженті, ганьба Сицилії і всього людства! Яке посміховисько, яке безчестя! А завтра всі вони помчать в захристію, аякже, щоб разом з церковною проскурою дістати своїх пару лір… Так, хай живе Каполіно і хай живе Сальво! хай живе Вакх і хай живе Мамона! З такими вигуками він погрозливо й злісно дививсь на юрбу під віллою Сальво і то смикав плечем, то сичав, то пирхав, то шморгав носом — тьху, покидьки людства! тьху, мерзенні невігласи!