— Помовч, Пропагандо, зачекай лиш до завтра! — кричав йому дехто. — Завтра всі ми вступимо до Ліги! А нині, поки ми тут — Слава Каполіноооо! (Знаєш, ми ж це не навсправжки, а просто задля жарту.) Слава! славааа!
Таким було завершення його трудового дня, таким був підсумок всієї біганини із самого ранку від однієї виборчої дільниці до іншої, щоб розподілити між товаришами ролі, дати вказівки, тут підсобити, там переконати, закликати, вмовляти залежно від обставин, щоб виборчий голос усіх трудівників було віддано трудівникові, їхньому товаришеві, хай йому біс! Щоб вони проголосували за Анджело Дзаппалý, який би захищав їх, який би відстоював їхні інтереси в парламенті!
Звісно, з огляду на те, що висунення цього народного кандидата важило лише як вираз протесту, він міг би задовольнитись і цим результатом — так, але голосування було задовільним лише в поблизьких селах! Натомість серце його обливалось кров'ю через ганьбу Джірдженті, його рідного міста! Яке посміховисько, яке безчестя…
Коли Пінья, втративши від крику голос і падаючи від утоми, врешті-решт повернувсь додому в П'яно-ді-Ґамез, щоб проковтнути свою отруєну жовчю вечерю, і ступив на перші сходинки дерев'яних сходів, що вели з першого поверху нагору, він застав Чельсіну та Антоніо Дель Ре за жвавою розмовою.
— О, ви тут?
— Проходь, тату, іди нагору! — сказала Чельсіна до нього, наче до собаки. — Ми тут прощаємось. Він завтра від'їздить.
— А, тоді добраніч, — сказав Пінья. — Тобто щасливої дороги… Значить, ви вже їдете? Заздрю вам, мій друже. О, в Римі ви неодмінно побачитеся з… ким вам доводиться дон Ландіно Лаурентано? Аякже, дядьком, ми вже говорили про це. Передайте йому моє шанування, скажіть, що він потрібен тут, у Джірдженті, бо Джірдженті — це ганьба нашого острова…
— Ми зрозуміли, тату, — роздратовано перебила його Чельсіна. — Дай нам поговорити! Іди собі!
— Що за підла країна! — бурчав Пінья, насилу тягнучи своє немічне тіло сходами нагору. — Негідники… далебі… невігласи…
І зник за поворотом сходів. В ту ж мить молодята знов обійнялися. Антоніо більше не міг стримуватись; сп'янілий, загублений, він більше не міг відірватись від неї; юнак шукав її вуст, немов палаючи від спраги, знов припав до неї в поцілунку, який проникав у найглибші заулки її душі, у ще одному жагучому, пекучому, нескінченному поцілунку, у якому він, охоплений муками шаленого бажання, готовий був віддати їй усього себе і взяти її всю.
— Годі, — застогнала Чельсіна, знесилена, кладучи голову йому на груди.
Але Антоніо знай стискав її ще палкіше, ще тремтливіше; він далі шукав її вуст.
— Ні, годі, Ніно, — сказала Чельсіна, опанувавши себе. — Досить… досить…
Вона взяла його долоні, стиснула їх, поклала собі на задихані груди і, не відпускаючи, продовжила:
— Отак!.. Тож, слухай… ти подивишся, правда ж? Ти пошукаєш… Мусиш зробити все…
— Так…
— Ти мене чуєш?
— Так.
— Ти мене не слухаєш! Годі, Ніно! Я сказала тобі, досить. Ти мене не слухаєш…
— Так… я спробую…
— Що спробуєш? Відпусти мене, заради Бога!
— Не знаю… Я все зроблю… Не сумнівайся! Поцілуй мене ще раз…
— Ні! Де ти шукатимеш?