— Та всюди, всюди…
— Так, потрібна якась робота… може бути навіть найпослідуща… для початку, розумієш?.. Ти ж знаєш, я можу… я пристосуюся до всього! Я мушу, мушу бути в Римі якнайшвидше, чуєш?
— Так, кохана… кохана… кохана! — важко дихав він, а потім, стискаючи її руки, випалив у тривозі: — Що мені робити? о люба Чельсіно… що мені робити?
— Замовкни! — сказала йому Чельсіна. — Не хочу, щоб тебе почули нагорі.
— Тоді я піду… я не можу…
— Так, іди, йди… вже пізно! Мене кличуть. Відразу напиши мені, добре?
— Так…
— Прощавай, прощавай.
Але він ніяк не міг відпустити її руку; наблизив обличчя до її обличчя й запитав:
— Що ти мені даси?
— Чого ти хочеш?
— Тебе, тебе усю! Їдьмо зі мною, їдьмо!
— Якби я могла! Поїхала б тут же!
— О, кохана… Що ти мені даси? Щось твоє…
— У мене нічого немає, любий Ніно…
— І все ж у мене є дещо від тебе, знаєш? щось, що ти мені дала.
— Причому тут я?
— Хіба ти мені нічого не давала? Навіть шматочка свого серця?
— А, це…
— І є ще одна річ… Ти не пам'ятаєш?
— Ні…
— Лялька…
— А-а, — усміхнулась Чельсіна, — та, що з вусами?
— Не смійся, не смійся. А знаєш, вуса я витер! Я візьму її із собою.
— От хлопчисько…
— Знаєш що? Минулої ночі я взяв її до себе в ліжко, притулив до себе. А все ж…
— Та ну! Це не я, а лялька, ти ж знаєш!
— Я знаю, але вона твоя, була твоєю… Хіба ти її не цілувала?
— Може, у дитинстві…
— А отже…
— Іди, іди, Ніно. Мене знову кличуть. Прощавай. Не забувай про все! І пиши мені! Прощавай.
Ще один довгий-довгий поцілунок на порозі, і Антоніо вийшов. Він зупинивсь на безлюдному П'яно-ді-Ґамез і розгублено озирнувся; втупив погляд у нерухому порожнечу неба й відчув подив, наче, прокинувшись, знову потрапив у сновидіння. Як мерехтіли зорі! Він почув, як відчинилися балконні двері. З них визирнула Чельсіна.
— Прощавай. Не забувай.
— Так. Прощавай!
Вона була вже далеко; далеко був її голос, далеко була її постать; і той будиночок, на блідому фасаді якого посеред вологої чорної вулиці відбивався місяць, і сама вулиця, і шумування води в криничці, і вузькі, криві, чорні провулки, і все мовчазне нічне місто, високо на пагорбі, під зорями, — усе це здавалось йому тепер далеким; немов він із відстані, з нескінченним сумом, з нескінченним болем споглядає своє власне життя, яке лишилося там, відірване від нього.
Коли Ауреліо Коста прибув до Колімбетри, дон Іпполіто Лаурентано вже знав про обрання Каполіно; він саме говорив про це в салоні з доном Салезіо Марулло та Нінí Де Вінчентісом. Перший, щойно дізнавшись про результат дуелі, поспіхом прибув з Джірдженті, а другий після поєдинку, на якому був секундантом, залишився в Колімбетрі біля ліжка пораненого.
Дядько Салезіо слухав князя з таким поважним виглядом, наче це він забезпечив обрання Каполіно. Але ж це справді так! Хіба він не віддав за нього свою пасербицю? Ось уже п'ять днів він відчував новий приплив сил, перебуваючи серед пишнот Колімбетри, у яких він розчинявся і знов народжувався, наче вони належали йому. Дон Салезіо з особливою увагою ходив навшпиньках по товстих килимах; прицмокував, дивлячись на всі ці красиві й дорогоцінні речі, які йому траплялись; за столом він аж млів від задоволення, коли бачив цей вишуканий осяйний посуд або коли Ліборіо у фраку і білих рукавичках підносив йому смачні наїдки. А при заході сонця, дарма що у нього боліли ноги, він спускався на подвір'я і йшов аж до воріт, щоб втішитися тим, що йому по-військовому віддавав честь вартовий у червоних штанях і бірюзовому плащі. Вартовий вітав його з такою ж втіхою, а після привітання вони обоє дивились один на одного й посміхалися.
Нінí Де Вінчентіс, здавалось, ще не оговтавсь від переляку, який охопив його, коли він побачив, як у Каполіно, пораненого в груди другим пострілом з пістолета Верóніки, підкосилися ноги. Це було справді жахливою несподіванкою для всіх. За мовчазною домовленістю між секундантами, пістолети були заряджені таким чином, щоб нікуди не влучити, а справжня дуель мала відбуватися на шаблях.
І слава Богу, що куля, яка втратила більшість своєї сили, ледь зачепила ребро і не потрапила в серце! Але не лише через цей переляк бідолашний Нінí далі був такий пригнічений і приголомшений; Ніколетта Каполіно дала йому зрозуміти, що Діанелла Сальво не для нього і ніколи не буде для нього, навіть якби її батько не відповів на його прохання такою різкою відмовою. Після першої ночі, проведеної біля ліжка чоловіка, попри запевнення лікарів, що всяка небезпека, на щастя, минула, Ніколетта вирішила, що більше не варто грати роль дружини у відчаї, як це вона робила у Вальсанії, коли було оголошено про поранення «її любого Ньяціо». І вона почала чергувати любовну, старанну турботу про свого бідного пораненого «лицаря» з умілими кроками, спрямованими на те, щоб там, у Колімбетрі, залишитися в пам'яті дона Іпполіто Лаурентано вельми бажаною гостею. Ах, якби замість цієї корови Аделаїди Сальво правителькою цього маленького королівства стала вона! Ніколетта була впевнена, що всі ті добрі якості, якими, як їй здавалося, вона була наділена і які доля забажала у ній пригнітити й задушити, вільно прокинулися б і врешті взяли б у ній гору; звісно, вона змогла б зробити щасливими останні роки цього гордовитого і красивого старого, ще такого міцного й свіжого! Вона здогадувалась про гірке розчарування, яке він відчув, побачивши свою майбутню дружину; але також здогадувалась і про те, що ніяке мистецтво зваблення не пройме цю людину, для якої вірність своєму слову була понад усе інше. Тому в ці дні їй не можна виказувати навіть тіні кокетства, а лише змагатися з ним у ввічливості та люб'язності, без найменшої манірності. А ще їй довелося у розмові віч-на-віч вмовляти дядька Салезіо, який ніяк не хотів зрозуміти, що йому більше немає жодної причини залишатися в Колімбетрі. Він, дядько Салезіо, знав своє місце, атож, знав навіть занадто добре; але… але… але… Її недосяжна, тужлива мрія про доброчесне життя, гнітюче враження від вигляду вітчима, такого ґречного і смішного, нудота, яку викликала в неї тоді давня й ненависна необхідність вдавати почуття до свого чоловіка, який був гідним союзником найгіршої частини її самої, — усе це спонукало Ніколетту до помсти, і вона мучила Нінí Де Вінчентіса, особливо ввечері, на терасі, що випирала над колонами зовнішнього вестибюля. Вона говорила з ним про Діанеллу. Вона мордувала його сливе з насолодою. Ніколетта знала, що ніякий біль, ніяка несправедливість не тільки не змусять цього кришталево чесного юнака вчинити лихе, але навіть не зірвуть з його вуст жодного уїдливого слова — до такої міри він був поневолений власною добротою, відданий їй на поталу! Вона говорила з ним загадками, уривчастими реченнями, немов не хотіла, щоб він наситився власним горем одразу. Нінí хотів знати, чому вона сказала йому, що Діанелла Сальво ніколи йому не належатиме, навіть якщо її батько дасть свою згоду.