— Чому? Ех, любий Нінí… Є причина, і причина ця несприятлива не тільки для вас!
— Яка це причина?
— Не можу вам сказати.
— Несприятлива для кого?
— Навіть для мене, Нінí!
— Для вас? — здивовано спитав Нінí.
Ніколетта посміхнулась:
— Звісно. Ви не бачите зв'язку, але він є. Між мною, вами і… нею є зв'язок. Який зв'язок? Що може бути спільного між мною і вами? І все ж дещо спільне є, Нінí. Є дещо, що нас з вами об'єднує. Це здається неможливим, правда? Але це так!
Нінí Де Вінчентіс зануривсь у припущення стосовно цієї таємничої причини, терзаючись у душі.
Коли Ауреліо Коста, про прихід якого оголосив Ліборіо, увійшов до салону, Ніколетта була біля чоловіка; вона прийшла трохи пізніше, і її дуже втішило, що він побачив її в цьому княжому домі, оточену загальною пошаною та почестями. Дон Іпполіто поспішив розповісти їй новини про народну демонстрацію.
— Він саме відпочиває, — сказала вона. — Боюсь, що це занадто його схвилює… Але якщо бажаєте…
— Ні, ні, — одразу ж відказав князь. — Скажемо йому це завтра.
— Гадаю, дон Фламініо так поспішно послав мене сюди о цій порі, — додав Ауреліо Коста, — щоб виборці знали, що депутат Каполіно і князь знають про демонстрацію.
— Мені так шкода, пане інженере, — сказала тоді Ніколетта, — що вам довелося так мчати…
— Не кажіть так! — негайно перебив її Коста. — Навпаки, я зробив це з приємністю.
— Зрештою, б'юсь об заклад, — втрутився дядько Салезіо, — що ви ніколи не були в Колімбетрі, еге ж? Чудова оселя, любий пане інженере… чудова! Справдешній рай на землі!
Князь усміхнувся, злегка нахиливши голову, і запросив Ауреліо Косту залишитись на вечерю.
Того вечора Ніколетта дала Нінí Де Вінчентісу спокій, але він зовсім не був їй за це вдячний. Він набув смаку до своїх тортур. Того вечора всю свою увагу Ніколетта віддала Ауреліо Кості. Вона всіма силами намагалась розпалити його; прагнула, щоб у глибині душі той витлумачив усі знаки її уваги, усі погляди й усмішки як компенсацію за невдячне завдання, яке поклав на нього Фламініо Сальво, — тобто помчати в Колімбетру, щоб сповістити про тріумф її чоловіка; їй хотілося, щоб у цій компенсації він відчув смак помсти самому Сальво, який, хоч і знав про його почуття, але послав його туди як простого слугу. Невже Сальво вважає усіх своїми рабами, яких він купив? Може, це й так, але цілком можливо й те, що ці раби, доведені до краю, нарешті приймуть виклик і порозуміються між собою! Хіба вони вже не розуміють одне одного? Хіба між ними вже нема домовленості, таємної угоди? Й очі Ніколетти Каполіно не відривались від його очей — то виблискували виклично і палко, то млосно затуманювались, немов обіцяючи якусь небувалу насолоду. Раб, він такий же раб, як і вона! Вони помстяться усім тим стариганям, які хочуть тримати їх, таких молодих, у рабстві! Заради неї він відтепер полюбить своє рабство і більше не думатиме про те, щоб вибитись у пани, навіть якби Діанелла Сальво відкрито освідчилась йому. Раби, обоє вони раби!