Ауреліо Коста й справді немов захмелів, і, коли пізно ввечері він покидав Колімбетру, обличчя його світилося радісною вдячністю до цієї жінки. Він не знав, що думати. Кров кипіла в його жилах, у вухах мало не дзвеніло. Чи була вона, за звичкою чи за вдачею, такою улесливою зі всіма, а чи ці усмішки, ці погляди, ці знаки уваги вона приберігала тільки для нього одного? Йому варто сумніватися чи бути певним цього? І якщо це таки правда, то чому вона так раптово вирішила спокусити його, роздражнити, після того, як багато років тому дала таку тверду і зневажливу відмову на його чесну пропозицію? Може, вона пошкодувала про це? Може, втомившись і сповнившись огидою до ганебної ролі, яку відвів їй чоловік, Ніколетта забажала збунтуватися і помститись, обравши для помсти того, хто колись чесно хотів зробити її своєю? Може, тепер вона прагнула дати йому змогу помститися тому, заради кого вона йому тоді відмовила? Або ж вона хотіла влаштувати йому пастку? Ця підозра, якою б негідною вона йому тоді не здавалась, теж закралася йому в голову серед інших численних непевних припущень. Надто великої пошани до неї він мати не міг. Але в чому мала б полягати пастка? У тому, щоб закохати його в себе, змусити втратити голову настільки, що Фламініо Сальво приревнує і тоді той прожене його звідси? Але хіба він не казав їй, що нічого не втратить, якщо розпрощається з Сальво? До того ж який їй з того інтерес, якщо його проженуть? чим він їй заважає? Може, у її теперішньому незавидному становищі Ауреліо нагадував їй про минуле? Але ж це вона сама, потай міцно стискаючи йому долоню, забажала нагадати йому про те минуле, щоб його тінь не стояла між ними? І вона здавалась йому щирою! Так, відвертою і щирою! А яка вона була гарна! Який чар променів з усієї її постаті! О, якби вона його кохала…
Прибувши на віллу Фламініо Сальво, де тепер вже панувала тиша і темрява, Ауреліо Коста залишив коня в стайні і піднявсь до кабінету, де на нього чекав Сальво. Той одразу помітив хвилювання, незвичне пожвавлення на обличчі юнака і в його словах, коли Коста перепрошував за те, що залишився у князя на вечерю. Слухаючи його, Сальво не відривав від нього пильного погляду, і тільки-но Ауреліо опускав очі, його звична посмішка ставала ще виразнішою, розлившись по всьому обличчю, яке через деяку втому того вечора здавалося дещо плюсклим.
— Я цього очікував, — сказав він йому, погладжуючи бакенбарди.
— Я думав, що… — почав Ауреліо.
— Та ні, ти добре вчинив, — тут же перебив його Сальво. — З тобою сюди проникло таке свіже повітря! Напевно, добре о такій порі проїхатися верхи за містом… Який гарний вечір! А тут така задуха… Як постарієш, то згадаєш…
— Я? — запитав Ауреліо; ласкавий тон, яким Сальво говорив до нього, примусив його всміхнутися, хоч з огляду на те, про що він думав дорогою, слова ці викликали у нього підозру. — Чому?
— Ну… тобто, можливо… — зітхнув Сальво, знизуючи плечима і водночас невиразно махнувши рукою. — Взагалі-то, ти ж до цього звик… Удень чи вночі, весь час крутишся… Твоє життя вічно в русі! Але може виявитись, що ця поїздка була особливою. Коли ми старіємо, перед нами отак, зблисками, спалахують спогади, далекі візії нас самих, якими ми були в певний час… і ми навіть не знаємо, чому саме цей момент, а не інший закарбувався в пам'яті і тепер раптом спливає й розгублено мерехтить перед нами. Можливо, то був розлогіший спогад, про цілий шматок життя. Та все розлетілось на шматки. Залишивсь один-єдиний епізод, одна-єдина хвилина, одна-єдина мить… І ти знову побачиш себе ясної ночі під зорями, як ти мчиш верхи на коні… і, можливо, марно намагатимешся пригадати, які думки снували в той момент у тебе в голові, які почуття були в твоєму серці…
— Але не конче бути старим, щоб таке трапилось, — зауважив Ауреліо.