— Це не одне й те саме, — відповів Сальво. — Ось побачиш.
І він на якийсь час застиг, нерухомо втупившись в одну точку і не бачачи нічого навколо. Того вечора він і справді поводився якось дивно, і Ауреліо теж це помітив: наче за час його відсутності Сальво, сидячи в цьому суворому кабінеті, занурився в думки, які навіяли на нього якийсь новий смуток. Які думки? Звісно ж, він сидів, спершись ліктями на стіл і поклавши голову на долоні, бо рідке сиве волосся довкола чола у нього на голові, що лисіла на потилиці, було скуйовджене. Ауреліо знав, що в глибині цієї каламутної й владної душі лежав глибокий сум, а суворий вираз обличчя та запальні й поривчасті манери були ніби миттєвими відрижками цього прихованого, закоренілого, затамованого, невтішного смутку. Але чому він так поринув у свою печаль саме того вечора, коли мав би радіти перемозі?
— Там все гаразд? — запитав Сальво, прийшовши до тями. — Як він там? його ти бачив?
— Ні, — відповів Ауреліо, намагаючись замаскувати збентеження і сум'яття, які, можливо, прозирали на його обличчі, вдаваним побоюванням, нібито він не зробив чогось, що повинен був зробити; але тоді почервонів і додав, виправдовуючись: — Пані добродійка сказала, що він відпочиває.
— Спочиває на лаврах, еге ж? — додав Сальво, а тоді, піднявши підборіддя і відкрито всміхаючись, запитав: — А… скажи-но мені, вона… пані добродійка… задоволена?
Ауреліо розвів руками і, вдаючи здивування, відказав:
— Задоволеною вона мені не здалася, — відповів він. — Чому ви питаєте?
— Вона мала б бути задоволена. Адже їде до Рима…
— Звісно, коли її чоловік тепер…
— Депутат, авжеж, депутат, — завершив Сальво, хитаючи головою. — Це було необхідно! Зробити його депутатом.
І підвівся.
— Розумієш, любий мій, у чому наші непрощенні провини? А потім ми нарікаємо! У такий момент, коли я замислив велику справу, яка вже коштувала нам стільки праці і яка вже наразила мене на великий ризик, я домігся того, щоб Каполіно обрали депутатом. Він саме та людина, яка мені потрібна, правда? Щоб завтра рішуче захищати мої інтереси в Римі, у Міністерстві промисловості і торгівлі… Це ж було необхідно. Побачиш, Іньяціо чудово почуватиметься в Римі: саме там йому місце. Тут він мені заважав… Тепер його тут не буде… У разі чого я сам поїду до Рима, щоб поговорити з паном міністром. Але спершу треба, щоб тут підписалися всі виробники сірки, великі й малі, всі до одного; з умовою, що за потреби вони обмежать її видобуток і зберігатимуть її на спільних складах. Інакше нічого не буде. Я ризикую своїм капіталом заради порятунку сицилійської промисловості. Я маю право вимагати об'єднання і порозуміння між всіма зацікавленими сторонами і в разі необхідності їхньої згоди принести задля цього невеликі жертви. Тим часом, поки тут докладаються серйозні зусилля, щоб виправити цей відчайдушний для всіх стан справ, ти чув, що діється в Ґротте? Вони хочуть тиснути кількістю… Дурні! Тиснути на кого і навіщо? Сьогодні крах більше загрожує тим, хто має, ніж тим, хто не має нічого! Кількість… Що може значити кількість? Вона може дати величезний поштовх, але лавина, зійшовши вниз, потім теж розлітається. Ах, як це мені набридло! Як набридло! Кожен зокрема, вони ні на що наважитися не можуть, розумієш? І збираються тисячами, щоб здобутися на крок, якого самі вони зробити б не змогли; кожен зокрема, вони не мають в голові жодної думки; але уявляють, що в тисячі порожніх голів, які зійдуться разом, думки ці з'являться, і не розуміють, що насправді це думки того божевільця чи шахрая, який ними верховодить. Ось що відбувається там. А тут? Тут маємо інше видовисько, ще нудотніше. Я, певно, старію, Ауреліо.
— Ви?
— Авжеж, старію — втрачаю смак до влади. І все через холопство, яке я бачу в кожному. Людей, я хочу бачити людей! Але навколо себе бачу лиш автоматів, маріонеток, яких треба розставити так чи так, а потім вони стовбичать переді мною, немов на зло, у тій же позі, якої я їм надав, поки я не зміню її порухом руки. Та це тільки зовні, розумієш, тільки на позір вони дозволяють маніпулювати собою! Всередині ж… ех, всередині вони залишаються непоступливими, зі своїми потаємними думками, це вороги, які живуть тільки для себе. Що з ними можна вдіяти? Зовні покірні, лагідні, поступливі, усміхнені обличчя, спини в шанобливому уклоні, вони притакують тобі, завжди притакують. Ох, як це негідно! Хотів би я знати, навіщо я так метушуся, навіщо і для кого я це роблю… Завтра я помру. А я мав владу над людьми! Авжеж, я наказував: призначав роль одному, другому, третьому — стільком людям, які ніколи не бачили в мені нічого, крім тієї ролі, яку я для них граю. А про інше моє життя, життя почуттів та думок, які вирують у мені, ніхто ніколи навіть не підозрював… І з ким мені про це говорити? Я вийшов з тієї ролі, яку повинен грати… Іноді, коли хтось приходить сюди до мене, щоб співати мені дифірамби, я розважаюся тим, що дивлюсь на нього особливим чином, таким поглядом, що пробиває стіну, і бачу, як він на мить застигає переді мною, сконфужений, зніяковілий і незграбний; знає Бог, яких зусиль мені коштує, щоб не розсміятися йому в обличчя. Він би щонайменше подумав, що я божевільний. І ти теж, любий мій, якби ти бачив, якими очима ти дивишся на мене в цю хвилину…