— Я ні! — одразу ж запевнив Ауреліо, збираючись з думками.
Фламініо Сальво засміявся, хитаючи головою:
— Ти теж, ти теж… Звісно, інакше й бути не може… Хіба можу я сказати тобі, чого б я насправді хотів від тебе? Яку втіху ти б мені справив, якби вчинив так, як, можливо, вчинив би на твоєму місці я?
— Чом би й ні? — спитав Ауреліо, підводячись. — Кажіть…
— Бо ні, — тут же заперечив Сальво, здвигнувши плечима, — бо я не можу… Хіба можеш ти розповісти мені, що ти думаєш, що відчуваєш, яке життя нуртує зараз в тебе всередині?.. Не можеш… Ти зі мною у тих стосунках, які тільки можуть бути між нами: ти мій інженер, мій чемний хлопчик, якого я люблю, якому сьогодні ввечері, перед двадцятьма з гаком маріонетками, я дав завдання помчати в Колімбетру як посланець тріумфу — і це все! Що ще я міг би тобі сказати? Тільки це, мабуть, заради твого добра…
І Фламініо Сальво поклав руку на плече Ауреліо:
— Не накреслюй собі наперед шляхів у житті, синку, не будь рабом ні звичок, ні обов'язків; іди вперед, іди, завжди рухайся, час від часу здирай із себе нагромаджений наріст застарілих уявлень, шукай власного задоволення і не бійся ні чужого осуду, ні навіть свого власного, адже те, що сьогодні ти вважаєш правильним, завтра виявиться хибним. Знаєш дона Козмо Лаурентано? Якби ти знав, який правий цей божевілець! Іди, іди, вже пізно, треба йти спати. Прощавай.
Коли Ауреліо Коста спустився на алею Пасседжата й опинивсь під похилими деревами у безмежній нічній тиші, у нього виникло враження, що він загубив десь власне єство, і тепер юнак зупинився, ніби шукаючи себе. Думки про майбутнє, які хвилювали його з огляду на той масштабний задум Сальво, провокативні погляди, слова та увага Ніколетти Каполіно сьогодні в Колімбетрі, а тепер ще й ці сумні, заплутані й несподівані слова Сальво вкрай пошматували і роздерли йому душу. Одна її частина залишилася там, у Колімбетрі, інша — тут, на віллі. Ошелешений підозрою, яка в нього виникла, Ауреліо пригадав слова Сальво. Отже, Ніколетта їде до Рима? І що тоді? Як це? Невже Сальво хотів позбутися Каполіно? Так, він чітко дав це зрозуміти: «
Тепер його тут не буде». То він мав на увазі і її? У його запитанні була певна іронія: «То пані добродійка задоволена?» Значить, він і її хотів позбутися зі свого дому? Може, вона збунтувалась проти нього? Чи не тому він був такий сумний, у такому незвичному настрої? І чого він хотів від нього? Який був сенс тих дивних речей, які він йому сказав? «Хіба можу я сказати тобі, яку втіху ти б мені справив, якби вчинив так, як, можливо, вчинив би на твоєму місці я?» Про яку втіху йдеться? Що він мав на увазі? Якесь потаємне, невисловлене бажання? Чи він це сказав просто так, абстрактно? Фламініо Сальво скаржився на те, що навколо нього самі лиш автомати, маріонетки… І, нарешті, ця порада! Як Ауреліо не намагався, та не міг нічого зрозуміти. І тому, дозволивши думкам, сумнівам і підозрам блукати там, де їм заманеться, він замкнувсь у безпечній мушлі своєї совісті, у тій скромній, спокійній і твердій думці, яку завжди мав про себе. Щасливий випадок, за допомогою якого він одного разу, майже ненавмисне, вирвав Сальво з рук смерті, підніс його до завидного стану, до якого він завдяки власним природним обдаруванням і добрій волі зумів дорівнятися. Прихильність долі, яку всі визнавали заслуженою, перебільшений відгомін відзнак, що їх він досяг у навчанні, у різних конкурсах, у своєму фахові, надали йому авторитетності, яку він сам вважав надмірною і яка іноді бентежила його. Те, як його приймали, як до нього ставилися, що про нього говорили, знову і знову доводило йому, що для інших він був чимось більшим, ніж для себе, іншим Ауреліо Костою, якого він погано знав, якого не зовсім розумів; тому в присутності інших людей він завжди перебував у тривожному душевному стані, пойнятий дивним, невиразним страхом не виправдати очікувань інших, втратити свою репутацію. Ауреліо знав своє місце, але волів би й далі залишатися на цьому місці у спокої та безпеці; натомість йому здавалося, що, оскільки він почав дертися вгору ще змалечку, інші тепер весь час твердять, що він повинен забратися ще вище, підштовхують його і не дають заспокоїтися. Це було не через його сором'язливість, а радше через докучливу стриманість, яка часто налаштовувала його проти інших або й проти самого себе, через постійний страх, що в ньому можуть виявити якийсь недолік, варто йому лиш трохи відхилитися від сфери своїх знань, де він почувався в безпеці, чи від насидженого місця, яке посів сам, завдяки своїм власним заслугам. Його досада на самого себе виникала ще й тому, що чимало людей, яких Ауреліо сам вважав нижчими у всьому, спритно вибивалися вперед, і їх туди пропускали, тоді як він, якого всі вважали вищим навіть від його власного уявлення про себе, відступав, і, якщо його підштовхували, часто відчував скованість у рухах і мові, а іноді червонів, мов дівчисько.