Того вечора Ауреліо Косту як ніколи опанувало непоясненне роздратування, яке завжди спричиняла його власна тінь, коли вона непропорційно розтягувалася, тоншаючи на очах, у міру того, як він віддалявся від запалених вуличних ліхтарів. Після бурхливої народної демонстрації тиша заснулого міста, над якою чували ці печальні ліхтарі, тепер викликала в нього болісне пригнічення.
Дійшовши до половини безлюдної вулиці Атенеа, він помітив самотнього Роберто Ауріті; обернувся, глянув на нього з глибоким співчуттям і проводжав його очима, поки не побачив, як той звернув в один з узвозів, які вели ліворуч, до Бадіа Гранде.
У ту ніч у будинку донни Катеріни Лаурентано ніхто не спав, оскільки Роберто і його небіж повинні були вирушити в дорогу ще затемна, о четвертій годині ранку. Старий будинок все ще освітлювали гасовими лампами, і люди ходили з кімнати в кімнату з каганцями в руках.
Анна Дель Ре з любов'ю закінчувала останні приготування до від'їзду сина. Яким болем був для неї цей від'їзд! Упродовж багатьох років увесь її світ, усе її життя зосередилось на любові і турботі про цей єдиний її скарб. Як вона тепер житиме без нього? І вона тихо заплакала.
Вона виростила його, хухала на нього і дмухала, незважаючи на докори матері, яка боялася, що та занадто розпещує сина. Але ж ні, зовсім ні! Яке там розпещує! Вона так переживала і мучилася, коли бачила, що він росте таким холодним і понурим, завжди і в усьому замикається в собі, і намагалася своїми манерами, своєю невсипущою турботою пом'якшити його, зігріти материнською любов'ю, зробити його відкритішим і довірливішим.
Вона не знала, що було у нього на серці, чому він уникав товариства, навіть юнаків свого віку. Щодо навчання, то вчився аж занадто багато, навіть на шкоду своєму здоров'ю, а коли не вчився, то поринав у якісь думки, від яких чоло його ще більше супилось, а погляд за короткозорими лінзами ставав ще жорсткішим і суворішим.
— Боже, Нінуччо, якби ти бачив, яким потворним робишся…
Той відповідав їй знизуванням пліч.
Можливо, він страждав, її Нінуччо, від злиденного становища сім'ї, можливо, думав, що його бабуся могла б бути багатою, насправді зовсім не зраджуючи себе та своїх почуттів. Надто вже затьмарювала його дитинство і ранню юність похмура тінь багатьох нещасть у цьому просторому старому будинку, завжди німотному, куди сонце, навіть коли туди зазирало, здавалось, ніколи не приносило ні світла, ні тепла. Що за будинок! Анна Дель Ре помітила це тієї ночі й уявила собі, яким тоскним він постане перед нею завтра! Пошарпані меблі, почорнілі стелі, стоптана підлога, всохлі й облізлі віконниці, вицвілі шпалери в кожній кімнаті. Хоч про нього весь час дбали, прибирали в ньому й наводили лад, здавалося, ніби дім теж якось відчуває на собі всі труднощі життя. Коррадо Сельмі мав слушність, він правильно розгадав її потаємні почуття… Уже давно змирившись з долею, вона хотіла б, якщо не для себе, то хоча б для свого сина, щоб бодай трохи душевного миру нарешті полегшило гніт болючих спогадів, похмуру образу на життя, німу, відчайдушну гіркоту матері.
Якщо не миру, то бодай спокою! Для душі донни Катеріни Лаурентано мир був недоступний. Може, тому, що вона більше ні в що не вірила? Вона, Анна, вірила, палко вірила в Бога, хоча й не дотримувалась жодних релігійних практик. Сусідські жінки ніколи не бачили, щоб вона ходила на месу, як її мати, але вони бачили різницю між ними, здогадувалися, що ця молода жінка побожна, і, побачивши іноді її здалеку, таку красиву й лагідну, завжди одягнену в чорне, мали її за святу.
Анну насамперед турбувало нове життя, посеред якого її син незабаром опиниться в будинку брата в Римі. Вона не сумнівалася, що Роберто якнайретельніше піклуватиметься про небожа, але як бути із жінкою, яка живе з ним? З її родичами, з друзями? з тим Коррадо Сельмі, якому мало не вдалося схвилювати її душу своєю дивною чарівливістю. Хто знає, яке враження це справить на її Нінуччо, який завжди жив тут лише з нею та бабусею! Обидві вони часто й довго з гіркотою говорили про невдале життя їхнього Роберто, про його несправжню сім'ю, про відомості, одержані від Джуліо, другого її брата; були то досить невиразні відомості, бо Джуліо, який ріс у Римі, повністю втратив родинне почуття, він навіть більше не здавався сицилійцем; він, мабуть, виправдовував старшого брата і, безумовно, не надавав ніякої ваги, ніякого значення багатьом речам, які її з матір'ю майже жахали.