Вона, ця подруга Роберто, була вчителькою співу, дружиною тенора, який втратив голос. Джуліо розповідав колись, сміючись, що тенор цей, добра душа, щодня обідає у Роберто, а вечорами йде спати до брата дружини, який керує чимось на кшталт музичної школи, приватної консерваторії, де вона викладає спів, а її чоловік виконує обов'язки наглядача. Роберто нібито був на пансіоні в тому домі, де іноді, у найбільш напружені роки, зупинялися також деякі вихованці, для яких не знайшлося місця в школі її брата. З такими людьми незабаром доведеться жити і її синові. Кілька разів Анна намагалася переконати матір запропонувати Роберто, щоб і вони перебралися в Рим. Вони б продали той будинок, де сталося стільки нещасть, і якось влаштувалися б у Римі — можливо, спочатку лише вдвох або тільки із Джуліо. Хто знає, чи не вдалося б матері поступово, з часом, звільнити Роберто від цієї жінки… Чи не було б це також економно — замість трьох домівок мати одну? І вся родина зібралася б разом…
— Мрії! — сказала їй мати. І не хотіла навіть обговорити цієї пропозиції.
Вона знала, що ні Джуліо не хотів би втратити свою свободу, ні Роберто не зміг би вирватися з тенет цієї жінки. Зрештою, навіть вона, у її віці, не змогла б витримати такої радикальної зміни життя і звичок.
— Мрії! Коли я помру, а Ніно виросте, ти поїдеш туди з ним… Він подбає про те, щоб дати тобі нове життя.
— Що ж!.. — Анна зітхнула й подивилася на сина. Той сидів у сусідній кімнаті, під лампою, що звисала зі стелі, і слухав розмову бабусі з дядьком, встромивши п'ятірню у волосся і спершись ліктем об стіл. Такий він уже був: не виказував ні смутку через те, що буде далеко від неї цілий рік, ні радості від того, що іде до Рима. Завжди такий! Лиш одного разу, на початку минулого року, захоплений тим, що — як він гадав — він винайшов спеціальний прилад, який видобуває — за його словами — електричну енергію з морських хвиль (того року в Технічний інститут приїхав хороший викладач фізики, і йому вдалося захопити своєю наукою всіх студентів), Ніно заговорив з нею зі справжнім запалом, вмовляючи її переконати бабусю позичити кілька тисяч лір — не у дядька-бурбонця, ні, — а, може, у дядька Козмо: взяти пару тисяч у борг, щоб побудувати пристрій, необхідний для експериментів, які він збирався проводити на узбережжі у Вальсанії. Бідолашний хлопчик! Її відповідь позбавила його всякої надії. Бабуся? Щоб вона просила грошей у своїх братів? Хіба він її не знає? Ніно одразу ж замкнувсь у своїй колючій мовчанці і навіть відмовився пояснювати їй щось про це своє знамените відкриття. Хто знає, скільки в цьому було правди… Можливо, то була дитяча ілюзія! І все ж увесь той рік він далі жадібно вивчав цю науку, а тепер, вирушаючи до Рима, збирався повністю присвятити себе їй. Схоже було, що інших вподобань — хоч він був такий юний — інших захоплень, інших бажань він не мав.
— Нінуччо, — покликала Анна.
Вона скінчила пакувати валізу й потребувала його допомоги, щоб замкнути її. Він одразу ж прибіг.
— Забагато речей? — запитала вона. — Ти поклав туди всі ці книжки… Чи не краще було б забрати їх звідси й розмістити в коробці, разом з іншими? Ми ж відразу відішлемо її тобі.
— Коробку я забираю із собою, — сказав він. — Не можу її комусь довірити. Хто знає, коли її привезуть…
— Але, сину, тобі це буде заважко, хіба ні? Це буде просто неможливо… Не сумнівайся, ти її отримаєш. Я подбаю про це…
— Тоді залиш їх, ці книжки, тут, у валізі. Я зачиняю?
— Бабуся нічого не сказала дядькові Роберто? — запитала вона, натякаючи на свою пропозицію.
— Нічого, — відповів син.
— Я розумію, — зітхнула Анна, — що це майже неможливо… Я б хотіла цього для тебе… Але… Нінуччо, любий, прошу тебе — пиши мені про все, завжди… чи тобі щось потрібно… як тобі ведеться… чи все у тебе гаразд… Усе! Я буду рада навіть кільком рядкам… Але перші листи, розумієш? перші листи хай будуть довгими… Я хочу знати все! І май на увазі, Нінуччо… трохи більше дбай про порядок! Розклади гарненько білизну по шухлядах… Не роби так, як ти завжди робиш! Дядько Роберто дуже охайний, ти ж знаєш… То й ти будь охайний! Це все, що я хочу сказати… Я знаю, що ти виконаєш свій обов'язок і порадуєш маму з бабусею, які залишилися тут… самі… Годі, годі… Скоро вже буде пора…