— Ідемо сьогодні в нічний клуб, — повідомив я Марту. Але вона не почула, замислившись про щось своє, як вона любила робити, і чого я ніколи не міг розгадати.
Дивно, ще якийсь час тому мені там було неприємно. Мене дратувало освітлення, напівтемрява, інтер’єр, обслуговування, фотографії і картинки на стінах, меню, дзеркала, туалет, барна стійка, сцена, завсідники. Лише там у мене починала боліти голова — більше ніде й ніколи.
Але коли я опинився з Мартою в цьому тісному підвалі, де вже на ту годину нічого неможливо було роздивитися через непроглядну завісу сиґаретного диму, я не відчув жодного дискомфорту. Я почувався щасливим гультяєм, який витрачає всі свої гроші на один-єдиний вечір і на одну-єдину жінку.
Марта виглядала прекрасно. Виявилося, вона прихопила тоді з «Жовтої води» вечірню сукню про всяк випадок, який власне тепер і трапився. То була шовкова темно-ґранатова сукня, що облягала Мартині груди і таку тонку ще талію, і округлі стегна, трохи нижча колін, з довгими рукавами і невеликим округлим вирізом на шиї. Чорні панчохи обтягували литки, мило постукували черевички на тонких обцасах. Своє неслухняне волосся Марта зібрала догори, але деякі пасма вибились із зачіски і спадали їй на шию і на чоло. Вона пахла жасмином, ґвоздикою і ромашкою.
Ми замовили пляшку Hennesy, і Марта скрутила нам по папіросці. Я бачив, як на неї задивляються з усіх боків: товстий лисий дядько в окулярах, компанія п’яних шмаркачів, бармен і офіціанти, навіть дівчата з-за столика поряд. Марта тримала мундштук на деякій відстані від себе ледь зігнутою в лікті рукою, посміхалась і дивилася на музикантів, які налаштовували існтрументи на сцені.
— Дивись, — кивнула вона в напрямку чоловіка, який протирав блискучі частини саксофона і скручував їх докупи, — такий, як ти намалював учора.
Я продовжував оглядати приміщення, бо в якусь мить мені видалося, ніби я побачив знайому постать, якій зовсім не був радий.
— Музика Річарда Роджерса, слова Лоренца Ґарта. «My Funny Valentine», — оголосив вокаліст.
Ми випили вже майже пів пляшки. «Танцювати, танцювати,» — прошепотіла Марта мені на вухо, — «бо я піду в туалет.»
І ми танцювали, дивлячись на свої відображення в дзеркалах і в очах спостерігачів.
— Я ніби побачила когось знайомого, — сказала Марта.
— Кого це? — насторожився я.
Але Марта вже підспівувала:
— Когось, кого ти теж знаєш, — продовжила вона.
— Не говори загадками! — розсердився я. Але Марта лише засміялася і знову заспівала:
Ми повернулися до нашого столу. Марта сама налила коньяку і знову скрутила папіроски.
— Музика Дюка Еллінґтона, слова Майкла Періша та Ірвінґа Майлза. «Sophisticated Lady», — назвав наступну пісню вокаліст.
— О, Дюк Еллінґтон! Я його знаю! — заголосно, як мені видалось, вигукнула Марта. Я схопив її за руку. Вона випручалась і сказала: — Я йду співати.
— Зачекай! — спробував я зупинити її вдруге.
— Вірніше, пісяти, — твердо пояснила вона, хоч не надто твердо стояла на ногах.
Підперши чоло рукою, я спідлоба дивився, як вона добрела до сцени, пробираючись між парами, що танцювали, і зупинилася, не відриваючи погляду від саксофоніста. Так стояла вона, може, з хвилину. Тоді вилізла на сцену, попередньо підтягнувши сукню до самих стегон, а я аж заскрипів зубами від цього її вибрику.
Вона взяла до рук другий мікрофон, вокаліст перелякано затнувся, охоронець кинувся до неї, але саксофоніст жестом зупинив усіх їх.
— Thanks, Duke, — кивнула Марта. — I`ll sing.
Папіроска загасла, і хтось простягнув їй звичайну сиґарету, яку вона тут же встромила в мундштук і припалила. Хтось подав їй келишок горілки, Марта залпом вихилила, навіть не подякувавши.
— На чому ми зупинилися? — вона відкашлялась:
Темп змінився і Марта перейшла раптом на українську: