Качка випала з рук Янових, йому перехопило подих, він хотів устати і не міг – ноги не корилися. Він схопив рушницю, направив на жахливий голос і наосліп натиснув спуск. Розтявся випал, і враз голоси змовкли, наче все це йому приснилося.
– Шакали! – зненацька згадав Ян і йому враз стало тепло й спокійно на душі. Ці жахливі голоси – були найплохіші в світі вояки. Ян знову взявся патрати качку. Рушницю він усетаки поклав напохваті коло себе.
Спікши качку, він з'їв м'ясо, соковите, але гіркувате, він бо забув витягти жовч. Зовсім стомлений і соннивий, він понатягав ще лепехи, закопався в ній і заснув.
У цей момент Хро провів табун повз це озеро на вогник, до тюркських городів.
Успіх сп'янив старого вожая. Він порушив залізний закон вітру – і переміг. Ніхто з. його стада навіть не чув пострілів. І Хро постановив віднині порушувати закони вітру і тікати в запахову темряву. У нього навіть покращав апетит і він енергійно чвакав кукурудзяні качани. Старий тюрк, почувши хрускіт і шелест, вийшов з хати і страшно бив ложкою об мідний таз, але вепри тільки трохи одійшли і знову взялися до кукурудзи. Тут вони мали жирувати до ранку, а вранці Хро проведе своє племено за вітром просто на озеро спати.
VII
Ян спав у лепесі і йому снився його власний малюнок полювання на вепрів. Кам'яні гори були навколо і поросли зеленою рослинністю з глянцюватою листвою. Якісь дерева, такі як пірамідальна тополя – раїна, вінцем оточували садки й левади, але дерева ті були хвойні і на колір стемна зеленосині. Зелений величезний очерет, немов бамбук, оберігав річку від очей, орел спинився в повітрі і так стояв, немов сонце під хмарою. Передній вершник – і Янові снилося, що це був він сам – легко-легко мчав на коні з піднесеним списом, наче летів над землею, беззвучний і глухий, як дим. Десь перед ним мчав колосальний вепер, теж легкий як папір і німий, як на малюнкові.
Ян летів уперед, але разом із ним летіла його путь, ті самі кущі й камені зоставалися обоніж коня, на тій самій відстані тікав вепер і теж із ним мчалися трава, бур'яни і дерева. Ян не міг ні прискорити літ коня, ані піднести чи опустити руку із списом. Все було, як на його малюнкові і все мчало вперед.
Ян зрозумів нарешті, що ніколи не наздожене вепра і не вразить його списом. Його охопила безмежна жахлива туга, яка буває уві сні, коли револьвер не стріляє, не слухаються ноги, скутий язик не може скрикнути, що все це неправда, а тимчасом у вікно уперто і невпинно лізе мертве божевільне обличчя з вишкіреними зубами і страшними невидющими очима.
Ураз він побачив, що вепер повернувся назад і біжить просто на нього. Ян зіскочив з коня ї став. Немов бурий сугорб плив на нього, грізно і беззвучно. Уже видно було страшну роззявлену пащу, бруднобілі ікла стирчали вперед, кривава піна звисала з чорних губ. Ян хотів замахнути списом і не міг. Спис випав йому з рук, він став мацати навколо себе і знайшов мокре, морозне дуло рушниці. Такий був сон Яна.
Прокинувся він увесь у снігу, все тіло аж кричало від болю, у висках стугоніла кров; по снігу кружляли райдужні перисті кола. Губи йому пересохли, він хапав сніг і їв, але не міг охолодити жару, що обійняв усе його тіло. Знесилений упав навзнак у мокру від підтеклого снігу лепеху. Навколо білів безмежний мертвий сніг, було порожньо, – нікого й нічого. Ян відчув, що не може встати з місця і вийти з снігової пустині. Крізь купу лепехи він бачив: щось, як темний сугорб, посувалось до нього. Немов у сні він поволі націлив і вистрелив.
Випал хоч і м'яко впав серед глухих снігів, але Ян ураз опритомнів і скочив на ноги. Понад край озера тікало з десяток свиней, швидко, по прямій лінії, немов вантажники порожняком з вокзала. Бурий сугорб лежав нерухомий у тридцяти ступнях від нього. На мить Ян забув, що він хворий, що йому боляче йти, і побіг.
На снігу лежав величезний вепер. З шиї уже вилилась на сніг кров червоною зіркою.
Ян стояв коло нього, дивно байдужий і сонний. Його знов починало морозити. Невже це він, недосвідчений і нерозумний хлопчик, убив вепра, якого вчора дорослі мисливці з собаками так і не зуміли вполювати? Невже це він, Ян, убив його?
Ні, він не вбив його. Тіло вепрове здригнулося, він, хитаючися, звівся на ноги і кинувся до Яна. Ян побіг, побіг чомусь до своєї засідки. Вепер гнався за ним, у Яна враз де й ділася пропасниця: він біг беззвучно і швидко, як бігав колись у клубі, гравши в два табори.