«Ну годі, годі, я вже й тебе візьму», він підбіг до нього, лизнув у руку і пішов поруч, помахуючи хвостом, не зважаючи навіть на білу корову, що все наближалася до нього і нахиляла голову, аби злякати.
Коли через деякий час дід вернувся без корови і без собаки, то застав Дуньку з дійницею під ліхтарем серед двору. Дівчина, побачивши його, заговорила крізь сльози:
«У бісової душі дворі діється таке, неначе в чортовім заїзді. Навіщо мене Бог на світ народив? Чого я поквапилася сюди наймитувати? І вже й не знаю, чи на мене ману хто пустив, чи справді хтось покрав корів? Ходім у повітку, та ще й ви подивитесь». — «Нема чого мені дивитися, — відповів дід Гарбуз. — Корови я собі забрав. Тобі, як виїздили хазяїни, нічого не казали?» — «Та щоб тому позакладало, як хто чув, що вони щось говорили», — гукнула розпачливо Дунька. «Ну, то знай, сюди вже ці, що тут жили, не приїдуть довіку». Дівчині було і так неспокійно на душі, а тут ще й дід не звеличає вже хазяїнів так, як годиться. А каже «ці» та ще якось. І вона за своєю давньою звичкою роззявила рота і обернулася в болячу та напружену увагу. А дід Гарбуз провадив: «Уже не вернуться довіку. Одвіз я панночку в Лебединський монастир. Усю дорогу дочка до батька ні разу не обізвалася, а батько до дочки. І коли його назад віз, то він теж мовчав. Аж коло шляху, що йде проз Макіївський байрачок, здається на Буду, він мене торк у спину. «Злазьте, — каже, — діду, та йдіть собі в Тернівку»; і взяв у мене батіг і віжки. Я зліз, а він каже: «Візьміть собі за службу корови, а Дунька хай забере геть усе, що в хаті є. А за кабана, кури, качки та гуси нічого так і не сказав. Та тоді мовчки зняв свого бриля на прощання, а потім надів. Та як ударить батогом з усієї руки Азіата, а далі Горностая. А коні, мов скажені, рушили з місця шляхом, що йде проз Макіївський байрачок. Здається, у Будянський ліс. Як рушили, то тільки позад брички грязь устала туманом. Тепер я знаю, що у тій людині сидить коли не сам чорт, то вже певнісінький і найзапекліший гайдамака», — скінчив дід Гарбуз, аж ніби вдоволений від свойого висновку. «Хоч мені й шкода того бідного молодого, — відказала Дунька, — а не візьму з хати жодної галузочки, жодної крихітки і жоднісінького мотузочка. Бо коли тут таке робиться, то вже видно по всьому, що сюди замішана нечиста сила. І якби я щось взяла, то вона за це висотала б з мене непомітно і кишки, не тільки що жили. Онстара Мокієнчиха, а вона, всім відомо, зналася з Маркурою. І кажуть, коли пропала, то її бательню взяла собі молода Ковбасівна. І зараз того ж вечора занедужала. І коли її попотрясло з тиждень, і вона надумалася і закричала перед вечором проти неділі:
«Спаліть бательню, бо то вона з мене кров тягає». І справді, коли спалили, то вона в неділю вранці як на світ народилась. І коли вже брати, то тільки те, до чого я звикла і що стало ніби моє». — «Як собі хочеш, — відказав дід Гарбуз. — А й від цього лиха є добрий засіб: узяти треба тільки того ладану, що не догорить у кадильниці на страсний четвер, і обкадити придбані речі, і вживай їх хоч і до нових віників, то нічого тобі не станеться. Як собі хочеш. Бо як я йшов сюди все тобі сказати, то Мехедчук, от невіра, ніби носом почув, то він мені й каже, що батюшка йому не заплатив ні за осінню оранку, ні за цьогорічну весінню і забере собі кабана. Нехай бере. Хазяїн за нього не казав нічого. За драбину теж. — «Та вже за це хоч би батюшка й казали що, то я однаково візьму собі чубатенького півника. О, дивіться, іде і Гапка Казиленкова. Чого це її чорт несе?» — невдоволено гукнула дівчина, ідучи з дійницею в хату. А дід Гарбуз, почувши себе в центрі подій, дуже поважно пішов до вкопаного серед двору ліхтаря і сів під ним навприсядки, обіпершися спиною об стовп. І став урочисто чекати нової появи.
— А здоровенькі були, — привіталася до нього Казиленкова. — Чи батюшка дома?
— А навіщо він вам?
— Та мене послав до нього рохмистрівський пристав ще вчора. Та бісової душі вівці отієї клишоногої утаскалися до мене в город і я лаялася з нею до самого вечора. А коли розійшлися, то вже було пізно. Та оце й прийшла сьогодні Бо казав рохмистрівський пристав, що треба конче поховати Корецьку, аби не засмерділася
— Засмердиться.
— Чого ж то так?
— А того, що в нас вже немає попа.
— От такої. А де ж він дівся? Чи не втопився часом у чайниці?
І враз побачила, що Дунька пхає крізь сінешні двері надвір великий вузол якогось манаття, зв'язаного у чорну велику хустку, мабуть, у ту, що лишилася була у Гордія Лундика, коли панна Варка колись виривалася в нього з рук. Побачила і зацікавлено гукнула: