— А фортуни веселої панові Підотаманчому.
— Коли такої, як ти, то цур їй разом з тобою, — обізвався з покуття широкоплечий чоловік, що там сидів у велюровім піджаку наопашки, з-під якого біліла вишита сорочка і на стану виднів зелений пояс. До нього був причеплений в піхвах довгий черкеський колодач. З лівого боку стояв кріс російського військового зразка.
— Е, пане Підотаманчий, хіба я фортуна? Я тільки її рухома дуля, — засміявся грубий селянин.
— А це кого ти привів? — спитався той, кого звали пан Підотаманчий, рвучи розмову про фортуну в самім зародку.
— Це, бачите… Це ось хто. Лежу я вчора ввечері у Галмасаровім березовім гаю, недалеко від отієї скирти сіна. Деркач зі мною теж. Ба, йде ось цей парубійко. Іде, іде. Ба, завертає під скирту, ба, й лізе на неї. І, дивлюся, не злазить. Егій, кажу я до Деркача. Давай попильнуємо його. І так ми до ранку по черзі спали: то він, то я. Та все не спускаємо з ока скирти. Ба, встає уранці мій парубійко, стає посеред шляху й чухає потилицю. Ге, кажу, видно, хлопець не знає, куди йти. Так і є. Начинає він блудити: то до Копітанівського лісу, то до Будянського. То знов до нашого пристановища. Ге, кажу до Деркача:
треба взяти його між сокири та вести до пана Оксентія Дереша. Це до вас. І привели. Чи він часом не якийсь хананейський підглядач, як каже наш пан отаман.
— Сідайте чи лягайте де бачите поки що, — звелів пан Підотаманчий Гордієві, а його супутникам сказав: — Почекайте, справа є.
Вони зараз і посідали не роздягаючися. І познімали брилі, і поклали поруч себе на ослоні. Гордій, постоявши, пішов у куток, сів на купу запахущого, непом'ятого сіна. І став оглядати кімнату. Під тією стіною, де він сидів, було аж до дверей семеро ліжок. Вони складалися кожне з невеличкої купи хворосту, покладеного між шістьма паристо забитими кілками. А на кожній такій купі лежало потрохи сіна. Між ліжками було заметено, але в головах між ними стояли великі снопи полину, зв'язаних рогозою. У ногах теж. Видно, це був запобігливий засіб від бліх. Над деякими ліжками висіла одежа, а над одним із них рушниця-дробовик і шабля з таких, які носять в містечку поліцейські. Стіни в кімнаті були побілені. Пахло сухим сіном, татарським зіллям, рутою і гіркотою полину. За столом зараз від Гордія сидів невеличкий риженький чоловічок, узутий у лаковані чоботи, куди були заправлені галанці тонкого синього сукна. Одягнений був у чорний піджак, застебнутий на всі ґудзики. Через ліве плече з-за спини стриміла надіта дробова рушниця. З верхньої бокової кишені блищав від світла ручкою вгору маленький браунінг, так, як у міського молодика хусточка тоді, коли він іде на гулянку. Перед ним на столі лежала книга, шпальти паперу і два олівці. По цей бік столу, просто його, одвернувши убік голову, ніби на те, аби не дивитися на осоружного низенького панка, сидів чорний чоловік у сивій чемерці і в черевиках. Між коліньми була дворурна рушниця. На неї він злягав правим плечем, ніби на ковіньку. Все це в Гордієвій душі збуджувало незвичайну цікавість. І він, притаївши дух, дивився і слухав, як загіпнотизований, для якого немає ні минулого, ні прийдешнього, а тільки передочне сучасне.
І почав говорити риженький озброєний панок:
— Шановний пане Мелето Свердельцю, чи ви знаєте, яку повинність накладає на всякого свого члена наше братство перед кожним допитом?
Чорний, не дивлячись на того, що питав, зневажливо відказав:
— Знаю.
— А яку?
— Петька, чого ти в'язнеш до мене? — замість відповіді визвірився Сверделець.
— Чого в'язну, бо я тобі не Петька, а Петро Пахомович, і питаю те, що кожного братчика в таких випадках питався. Кажи, знаєш, що треба робити перед кожним допитом?
— Кажу тобі, що знаю.
— Знаєш, що на час допиту треба віддати зброю кухареві?
— Знаю.
І риженький чоловічок гукнув на все підземелля:
— Канарей!
І з тих дверей, що були поруч з вихідними і яких Лундик не помічав до цієї хвилини, вийшов кремезний чоловік у засмальцьованім, колись, видно, білім фартусі, що затуляв йому ввесь передок від колін аж під чорну широку бороду.
— Забери зброю в члена нашого братства пана Свердельця, — промовив урочисто Петро Паxомович.
Канарей підійшов, а чорний чоловік розгорнув поли чемерки і сказав:
— Бери.