— Ох! — зарів, як скотина у свій смертний час, і впав поруч з Петром Пахомовичем Мелета Сверделець.
І коли пан Підотаманчий витирав ніж об полу його чемерки, то одноокий запобігливо говорив:
— Він, правду кажучи, знюхався з Пронем недавно, але продав наш курінь, напевно, вже давно. І, видно, ждали відповідного часу, аби нас накрити, неначе курчат, решетом.
— Що ж? Діждеться і Пронь відповідного часу, — сказав Підотаманчий, нагнувшися над Петром Пахомовичем і повертаючи йому догори голову, бо він лежав ниць. З носа і з лівого вуха текла кров.
І випростався пан Підотаманчий і заговорив смутком і велінням
— Негайно винести обох: Свердельця вкинути в Гальмасарову кручу і вранці присипати землею, а пана курінного писаря підняти і покласти на гілляки отого крислатого дуба. Але так, щоб від вітру або від чогось іншого відтіля не впав, Приїде пан отаман, то поховаємо.
Одноокий перший зважився виконати волю пана Підотаманчого, напівпрошепотівши до грубого селянина, але так, що всі почули:
— Іди та понесемо.
І винесли першого Свердельця. А коли брали тіло Петра Пахомовича, то Підотаманчий, стоячи урочисто, став говорити, і всі встали:
— Прощай, вірний товаришу і брате дорогий. Недовго ти топтав ряст по рідній землі, і я тут не забарюся.
І голос його затремтів і замовк, ніби шурхнувши у гаряче місце раненої душі. І коли винесли тіло пана писаря, то пан Підотаманчий звернувся до Деркача, який стояв і дивився на велюровий піджак, що лежав між столом і ослоном:
— Гей, товаришу брате, заспівай що-небудь про Україну!
І в цьому велінні була і туга від того, що своєї долі ніде й ніколи не уникнеш, і сила, що силкується завжди вивернутися із-під найтяжчого тягаря. Але не встиг той рота роззявити, аби почати співати чи щось говорити, як нікому не помітний Лундик, забувши свої соціал-демократичні вподобання, схопився із свого місця і попрохав:
— Дозвольте, пане Підотаманчий, я заспіваю. Бо, сидячи в кутку на сіні, він спостерігав, що діялося, і рівняв свою долю із їх долею. І бачив, що вони знайшли стежку до щастя, але ще не щасливі. І він був найшов собі панну Варку і втратив її, і теж нещасливий. Крім того, вони всі такі дикі та мальовничі, неначе хижі гірські птахи, і йому здалося, що й він такий. І через те коли пан Підотаманчий забажав пісню про Україну, то Лундик Гордій заспівав, та так, як ніколи не співав і в семінарії:
І його високий тенор став битися тугою об стіни і об стелю землянки, аби полинути за ті обрії, що пісня накреслювала, і зустрітися з Бощановою чайкою, і прилучити і свій голос до її крику, і вже разом літати над Україною, голосячи про боротьбу з ворогами та про волю стражденної батьківщини. Але несподівано до співу прилучився і Підотаманчий, а далі і Деркач. І їх баси упали додолу і, припадаючи до нього та знімаючися над ним, заридали розпукою, що не зірвуть стелі, не розвалять стін і не зустрінуть чайки, а заглухнуть у страшнім горі серед чорних земних надрів:
Усі співали, стоячи, неначе колядники, з таким диким і могутнім надхненням, з яким не співав жодний світовий артист у жоднім державнім театрі. У Підотаманчого з чола стікав піт, і він не помічав. Деркач держався рукою за душу, і сльози бігли у нього по бороді аж на вуса, а Лундик, почервонівши весь, виводив голосом із серця таку міць, яка, вічно не втомлюючися, рветься до сонця із підземелля. І яка зараз, злившися з іншими голосами, здавалося, була душею тією, що жила колись у гайдамацьких кістках і плакала, аж луни і тепер гудуть із-під землі. Що несила була козацька поставити до світового столу на захист України ні дипломата мудрого, і ні однієї книги великого поета у їх бібліотеки, і ні однієї картини у їх музеї, і ні одного вченого до їх академій, який розумівся б і на науці, і на політиці, і на мистецтві. Але найвища нота горя лунала про те, що Україна якби і вернулася до них, віднята назад у ворога, то не була б такою, якою вона йому віддавалася. І плакала козацька душа, що минулого вирвати з пам'яті ніхто не здолає і що прийдешня Україна буде горем, без якого жити не можна вже й сьогодні на землі. Але знов баси застогнали до сонця: