Ох, ні, це не про горе, промовляє пісня, а про невмирущу любов, що з предвіку світить над землею і зветься сонцем, яке кожної весни з найтвердішого дерева витягає найм'якші листочки і не перерве жадного. А соловей бачить таке диво, і не витримує, і співає: «Люблю, люблю!» І ввесь Копітанівський ліс, і Будянський, і Макіївський, і Лебединський шепочуть листям: «Люблю, люблю!» І цей шепіт зливається з криком співочого птаха і гарячим весняним гомоном пливе з-над лісів до неба, де висить крижаний місяць, який розтає у піднятій аж туди запахущій та зігрітій маленьким співочим серцем земній духоті. І хвилі того травневого, золотого, туманного чаду важніють від того, що розтав місяць, і осідають на яри, на долини, і пливуть в українські села. Ним дихають діди, баби, жінки, і хлопці, і дівчата і шепочуть одне другому; «Люблю, люблю, люблю». Але ось доходить пісня кінця і проказує останні слова:
І дивляться співаки один на одного, не почуваючи, чи скінчили пісню, чи ще співають. І роздивляються один одного, неначе перший раз зустрілися, а потім, остаточно отямившися від пісенного настрою, почали втирати спітнілі обличчя, Та враз із порога землянки залунав голос:
— А здорові були, панове товариство!
— У добрий час, пане отамане! — відгукнувся радісно пан Підотаманчий.
Лундик побачив, що Канарей, одноокий і грубий селянин, а між ними і панотець Дмитро стоять радісно усміхнені і не рухаються з місця. Йому здавалося, що всі вони чули пісню з першого і до останнього слова. Але диву Гордієвому не було меж, коли його колишній опікун рішуче підійшов до Підотаманчого, до Деркача, стискуючи руки і промовляючи давно обдуману і незаперечну волю:
— Настав час нам відсіля рушити. Поїдемо у Волинські ліси. Але тому, що на дорогу ми маємо всього двісті карбованців, то треба нашу скарбницю підживити. Якраз оце, їдучи сюди, я зустрів пана Проня. Він мене не впізнав, хоч зараз і місячно. Я певний, що він з Копітанівського заводу повіз додому ті 20 тисяч карбованців, про які недавно зі мною під час розмови вирвалося в нього з язика. В неділю в нього буде розплата з селянами за буряки. Отже, негайно вирішить, кому завтра йти до нього і пересипати гроші з ворожої скарбниці в нашу.
— Гаразд, пане отамане! — згодився Підотаманчий і, звернувшися до кухаря, спитав: — Чи вечеря готова?
— Готова! — була відповідь.
— Ну, то тоді після вечері, пане отамане, — продовжував Підотаманчий, — ми поладнаємо, що стало до конечної справи.
— Згода, — завершив отець Діяковський. — Але як ви тут опинилися? — простягаючи руку, спитав він Лундика.
— Не питайте мене про те, про що вже знає кожний братчик і розкаже вам, коли тільки схочете. А скажіте мені, будь ласка, де зараз панна Варка?
— Панна Варка в Лебединськім монастирі.
— У черницях?
— У черницях.
У хлопця захолонуло серце, і він, весь холодіючи, спитався:
— А вам не треба чого-небудь до панни?
— Треба буде сповістити їй, що я виїжджу із цих країв на кілька років… І хотілося, щоб те зробив хтось інший, а не я.
— Дозвольте мені.
— О, будь ласка. Кращого звістовника мені і не знайти. Тільки вам треба знати, як до неї дістатися. Ви не були в монастирі?
Лундик зідхнув:
— Ні.
— Ну, то слухайте, — сказав отець Діяковський. — Монастир знаходиться в ліску, спускаючися східним краєм в западину над озерцем. Кругом його висока ограда. Але в тім розі огради, де починається озеро, росте стара верба. Коли на неї вилізти, то внизу, по той бік огради, побачите перед церквою маленьку келію. Вона на одшибі від усіх будівель. В ній живе стара, але ще дуже жвава ігуменія і з нею панна Варка. Дочці я сказав на прощання, що я до неї можу приїхати і вдень, і вночі. І що в день про мій приїзд сповістить чергова черниця, а вночі я двічі стукну до неї у вікно. Коли ви там будете — це вже, мабуть, станеться після експропріації Проня, — коли ви там будете, то спочатку добре додивітеся, аби не постукати до ігуменії.
— Гей, просимо пана отамана і пана, — спотикнувся об невідоме слово пан Підотаманчий.
Йому швидко став на допомогу отець Діяковський:
— І пана Лундика.